Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава дев'ята. 2-ге жовтня, неділя, день 28-й

Наступного разу знов виринув із пітьми і зрозумів, що йому вже набагато легше. Біль у тілі не був таким сильним, слух і нюх не зникли. На додачу з’явилася якась нечітка пляма перед очима. Схоже, і зір повертається.

– Йому вже набагато краще, майстре, – сказав поруч той самий жіночий голос, – коли нам іти?

– Не знаю. Вважай, минуло три тижні, але я не стикався з таким раніше, – відповів той самий чоловічий голос – Але він не повинен вас побачити.

Дивно, але його запаху Макс не відчував. При тому, що нюх і слух у нього стали настільки сильними, що він легко розрізняв, чим жінки пахнуть щодня у відтінках. Навіть ті, хто завжди залишалися далеко. Учора була м’ята і липа. А сьогодні м’ята, липа і щось ще, зовсім трохи. І в однієї є цей аромат, а в іншої немає. Ту, більш дорослу, ніж інші, жінку, він чув ще за кілька хвилин до того, як вона заходила до хати, а ось коли йшов хтось із дівчат, то їхню більш легку й пружну ходу він чув тільки від огорожі, можливо, тому, що і їхній запах був тоншим і легшим... Так само він легко чув звук кігтиків мишки, що тікає з-під чиїхось ніг в траву. Навіть дні, що минали, мали різний запах. Але до чого запах та хода?

“Це що, я вже три тижні так ось валяюся? – Макс чітко згадав те, що з ним сталося. Також він нарешті згадав, що саме ось цей камінь і його, Макса, рука, що тягнеться до нього, снилася йому кілька місяців поспіль. – Ідіот. – зробив висновок – А хто ж мене перетягнув сюди”? – На це запитання відповіді не було. Рухатися він, як і раніше, не міг. Дихання було дуже слабким. Очі відкрити теж не виходило. Він уже не відчував рук на своїй голові, але вода, тонкою цівкою, як і раніше, лилася в рот, приносячи полегшення.

А через день він, нарешті, побачив денне світло. Цього дня ніхто не прийшов. Макс розплющив очі вранці й чітко побачив стелю. Кожну дошку і сучки в них. І соломинки, що стирчали зі щілин. Йому вдалося сяк-так підняти і повернути голову – зовсім неподалік від нього на столі стояв його казанок. Зробивши цей подвиг, Макс заплющив очі і деякий час заспокоював зірочки, що літали перед ними, – слабкість долала його. Через деякий час усе ж таки спробував сісти. Дуже повільно, з перервами, але йому це вдалося. Мозок хоч і хлюпав у голові куди хотів, але стерпно. “Треба просто все робити дуже повільно”, – вирішив для себе. Була поставлена мета – дістатися до води. Це було необхідно. Судячи з усього, допомогти йому нікому, він уже не був впевнений у реальності всіх цих голосів, найімовірніше, це були галюцинації. Але тоді залишалося те саме питання – як він дістався сюди з лісу, хто його напував і робив усе інше? З одягу на ньому була тільки сорочка і труси, але навіть якби він був повністю одягнений, то приховати те, наскільки він схуд, було неможливо. “Ну так, якщо вірити голосам у моїй голові, то я вже днів двадцять із гаком нічого не їв, чого б його і не схуднути трохи”. За його зросту сто сімдесят шість см, його вага була близько вісімдесяти п’яти кг і сам Максим вважав, що треба ще переробити в м’язи щонайменше п’ять-сім кг, але з усякими днями народження і просто чаюваннями з печивом, це ніяк не вдавалося. Вразливий він був на жіночі вмовляння – “Максик, ось тобі шматочок тортика... у мене ж сьогодні день народження”... “Максик, ось візьми тістечко, я сама пекла”... – Ну-як образити людину? вона ж старалася... і так майже щодня. Зараз же, з огляду на відчуття, його вага була десь не більше шістдесяти п’яти кг. Востаннє таким він був років у сімнадцять. Але, якби не головний біль і фізична слабкість, то можна було б сказати, що почувався він чудово.

Посидівши з півгодини і більш-менш прийшовши до тями, спробував встати. Опираючись на стіну, таки піднявся і навіть зробив дуже невпевнений крок до столу. Тепер його голова, крім того, що дико боліла, так ще й паморочилася. Постоявши хвилину відчув, що діло йде. Запаморочення відступило і другий та третій кроки далися вже простіше. До столу він дійшов, напився досхочу й навіть повернувся назад на лавку. Уклавшись, почав міркувати. З усього виходило, що надворі вже початок жовтня, але ще досить тепло, що дуже добре. Бо йому треба, напевно, ще з тиждень, щоб прийти до тями. Двадцять чи скільки там днів він не їв точно, було невідомо, але в будь-якому варіанті, вихід із голодування треба робити правильно. Для цього потрібна вода, добре, що ще тепло, топити піч прямо сьогодні йому було б ще не під силу.

Полежавши ще з годину, Макс вирішив вийти на подвір’я й огледітись. Ну і набрати води, якщо вийде. Ще дві години тому він ледве ворушився, може, й не вистачить сил... Рухаючись як старигань, дрібними кроками та тримаючись за все, за що тільки можна, він таки вийшов на подвір’я і дотупцяв до колодязя. Мотузка була на місці й витягнути казанок води було справою техніки – ослабілі руки цілком нормально слухалися, але сил було мало, тож до верху він дотягнув ледь половину набраної води. Напившись, відчув гарний підйом сил, так, що нова спроба набрати води була більш вдалою. І навіть додому він ішов хоч повільно, але практично не похитуючись.

Просидівши на лавці цього разу хвилин п’ятнадцять, почав одягатися. Весь одяг лежав тут же на лавці, добре, що її довжина і ширина дозволяли без проблем і лежати на ній, і ще багато чого розкласти, якщо знадобиться. Тепер шукаємо їжу. “За цей час усе, що могло, мало б зіпсуватися”, – засмучено подумав. Діставшись рюкзака, почав виймати на стіл увесь його вміст. Знайшлася банка тушонки, другу він з’їв, мішечок крупи, дві морквини, три яблука, дві цибулини. Зіпсованого не було нічого, м’ясо він з’їв ще в перший вечір. Був ще щонайменше один помідор, але ось його він ніде не знайшов. На його подив, знайшовся ще паперовий пакет із родзинками і курагою. Цей пакет він ще вдома, у місті, запхав у кишеню, думаючи, що можливо захочеться дорогою щось пожувати. Та так і забув, захоплений красою лісу. “Що ж, це я вдало зайшов, – подумав Максим... – після такого посту найліпше – узвар”. План був такий: оскільки він уже давно на одній воді, то починати харчуватися прийдеться тим, чим є. Але обережно. Сьогодні буде узвар, по півсклянки через кожні дві години. Це до вечора. На вечерю знову узвар і трохи м’якоті. Уже на ранок – дуже легкий суп із пшеничної крупи, моркви. Усього грам п’ятдесят, дуже ретельно пережовуючи все, що в ньому є. Ну й узвар, уже без обмежень. Не найкращий, звісно, варіант виходив, але іншого не було. Цікаво було те, що насправді їсти й не хотілося. Відчуття голоду не було взагалі. У проміжках між їжею треба постаратися привести себе до ладу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍