Регіна Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Вона потрапила під скорочення. А потім помер батько. Трохи згодом у неї діагностували рак.

Усе це трапилося протягом одного року.

І тоді вона сказала: «Господи, уся моя увага прикута до Тебе. Що я маю зробити?»

Тоді її життя було заплутаним — суцільний хаос, — але якщо озирнутись назад, стає зрозумілим, для чого був потрібен той період.

Вона мала бути поряд із батьком в останні дні його життя.

Вона мала вилікуватись, і процес одужання мав стати її роботою на повну ставку.

Вона мала зміцнити свою віру під час процедур хіміотерапії та опромінення, віру, що значно поглибилася під час навчання в Академії Святого Йосифа, вищому навчальному католицькому закладі для дівчат.

Після того як Мері-Енн пережила цю бурю, на неї чекала велетенська веселка. Вона знайшла роботу своєї мрії, якої не існувало, доки її не скоротили на попередній роботі. Тепер Мері-Енн — президент Академії Святого Йосифа, навчального закладу, який вона завжди обожнювала. Їй подобається працювати за покликанням, а не заради вигоди.

«Життя схоже на американські гірки, — сказала вона. — Іноді тебе починає від нього нудити. У такі миті потрібно вірити, що стане краще».

Як не втрачати віру?

Через заперечення. Ти віриш, незважаючи на статистику. Віриш, не беручи до уваги власні сумніви. Віриш у будь-якому випадку, за будь-яких обставин.

Коли в 1998 році в мене діагностували рак і мій перший страх минув, ця хвороба здавалася мені таким марнуванням часу! Я була ні до чого не придатною, особливо коли йшлося про роботу. Чи принаймні складалося саме таке враження. Протягом нескінченних годин я ходила на зустрічі з лікарями та медичні процедури. Усі інші мали такий заклопотаний вигляд — складали списки справ, підкорювали світ… Я ж мала «підкорити» наступні МРТ, КТ або ж побороти побічні ефекти хіміотерапії.

Рак — це огидно. Я не можу дібрати ввічливих слів, щоб його описати. Він висмоктує з тебе всю енергію й ентузіазм. Навіть коли ти добре почуваєшся, ти все ще не в «нормі». Це як хворіти на грип протягом року. Рак змусив мене «скинути швидкість» і їхати іншою смугою життєвої дороги. Тоді я цьому опиралась, але тепер я навіть вдячна йому за це. Досвід, який я отримала, коли хворіла на рак, поглибив кожну сферу мого життя і спонукав зростати духовно, емоційно й фізично. Я завжди прагнула надихати людей до повнішого, кращого життя. Мене ж найбільше надихало те, що дала мені ота «смуга з уповільненим рухом», якою я їхала. Такий період у житті вчить тебе насамперед робити необхідне, потім те, що ти можеш зробити, а вже досить скоро ти починаєш робити неможливе.

То були страшні часи. У моїй родині рак завжди мав фатальні наслідки. Усі, хто хворів на рак до того, як захворіла я, помирали. Мої тітоньки — Вероніка, Френсі та Морін — померли саме від раку грудей. Я захворіла на рак у 41 рік. Уже за рік його діагностували у двох моїх кузин. І тоді ми всі вирішили пройти генетичний тест.

З’ясувалося, що я є носієм мутаційного гена BRCA1. Він підвищує ризик розвитку раку грудей до 85 %. У п’ятьох моїх кузин діагностували рак грудей. Моя сестра Патриція також пройшла тестування. У неї теж виявили цей ген, і вона вирішила діяти.

— Я ошукала рак, — розповідає вона всім.

Це ж треба — таки ошукала.

Із неабиякою сміливістю, гідністю та стійкістю.

У нашій родині 11 дітей, і Патриція — наймолодша. Вона пам’ятає, як разом із татом ходила до лікарні, щоб навідати його сестру Вероніку, коли та боролася з раком. Тоді він приніс їй перуки. Вероніка померла у віці 44 років, залишивши сиротами шістьох дітей у віці від двох до чотирнадцяти.

Патриція вирішила не чекати, доки в неї з’явиться рак, а рішуче діяти. У 39 років їй зробили подвійну мастектомію з реконструкцією грудей. Тоді її синові виповнилося лише 2 роки.

А потім ми дізналися, що моя донька також є носієм цього гена — його передала їй я. Ох, було так важко усвідомлювати, що я передала своїй дитині ген, що загрожує її життю! Однак наявність цього гена змінила її життя — надала йому визначеності.

Через рік після того, як Ґабріель дізналася, що є носієм BRCA1, вона почала роботу в мережі університетських лікарень, що співпрацювала з Національним інститутом раку. Вона побачила оголошення про роботу. То був ідеальний варіант. Як координатор партнерських програм інформаційної служби Національного інституту раку вона працювала з різними організаціями задля обміну актуальною інформацією щодо раку. А ще — допомагала людям дізнатися більше про те, як змінити спосіб життя, пройти скринінг, здати аналізи, щоб зменшити ризик розвитку раку та підвищити шанси на виживання. Одним із її обов’язків було забезпечувати доступність інформації та лікування для тих, хто не мав медичного страхування. Моя донька рятувала життя.

Коли їй не вдавалося знайти групу підтримки для молодих жінок із мутаційним геном, вона допомагала її створити. Ґабріель спілкувалася з жінками в онлайн-групах підтримки — то були жінки, у яких не діагностували рак грудей, однак вони були носіями мутаційного гена. Те, що й вона сама була його носієм, лякало її, та водночас робило сильнішою. Коли моя донька навчала інших, це допомагало їй узяти під контроль те, що вона не могла контролювати. Вона почала досліджувати історію нашої родини. Збирала всю інформацію щодо діагнозів та хірургічних операцій і фіксувала її на «родинному дереві», щоб передати всім кузинам. Вона перетворилася на персонального наставника нашої сім’ї й надсилала нам найсвіжішу інформацію щодо досліджень, конференцій, клінічних випробувань і посилання на онлайн-ресурси.

Їй також зробили подвійну мастектомію. Спочатку це її засмутило, однак тепер, коли в неї троє дітей, моя донька щодня відчуває глибоку вдячність за те, що живе і бачить, як вони дорослішають. Коли в Ґабріель народилися діти, вона вирішила покинути роботу і працювати мамою на повну ставку. І ще ніколи не почувалася такою щасливою.

Увесь цей досвід став прекрасним дарунком і для мене. Коли я шукала сукню, щоб одягти її на весілля своєї доньки, було непросто знайти щось елегантне і щоб у ньому не було бретельок та глибокого декольте. Сукня мала приховати широкі бретелі мого хірургічного бюстгальтера, що підтримував грудні протези. Жінки, які вижили після раку грудей, радили мені «потоваришувати» з моїми новими грудьми, тож я придумала для них імена — Тельма і Луїза. Патриція допомагала мені шукати сукню для матері нареченої,