Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

зараз потовчу твою паскудну пику!» Я прочинив браму й увійшов, але він знов нічо’ не сказав, тільки задирливо дивився на мене. Ну, я йому і вмазав разок, але ж, ох! його голова була холодна і м’яка, аж торкатися гидко!

— І що він тоді зробив? — зацікавлено спитав я.

— Він? Нічо’.

— А ти, Томасе?

Юнак зніяковів і насилу усміхнувся.

— Містере Скотт, сер, я не боягуз, я сам не розумію, чо’ я тоді побіг. Знаєте, сер, я був сурмачем у п’ятому уланському полку під час битви біля Тель-ель-Кебірі[50], ще й дістав там поранення…

— Хочеш сказати, що ти втік?

— Так, сер. Я втік.

— Чому?

— Хотів би я знати, сер. Я підхопив Моллі й дав драпака. Інші були так само налякані, як і я.

— Але що саме вас налякало?

Спочатку Томас відмовлявся відповідати, але тепер моя цікавість до огидного юнака внизу зросла, тож я продовжував наполягати. Трирічне перебування в Америці не тільки змінило його кокні[51], але й породило в ньому суто американський страх стати посміховищем.

— Але ж ви не повірите мені містере Скотт, сер…

— Ні, повірю.

— Ви сміятиметеся з мене, сер.

— Дурниці!

Він завагався.

— Ну, сер, бачить Бог, що коли я вдарив його, він схопив мене за зап’ясток, а коли я скрутив його м’яку, схожу на кашу руку, один з його пальців відвалився і залишився у моїй долоні.

Відраза та жах, що відбилися на обличчі Томаса, скоріш за все відобразились і на моєму, бо він додав:

— Це було жахливо. Тепер, коли я бачу його, то просто проходжу повз. Він мене лякає.

Коли Томас пішов, я визирнув у вікно. Юнак стояв біля воріт церкви, тримаючись обома руками за ґрати. Я поквапом повернувся до свого мольберта, відчуваючи огиду і жах, бо чітко побачив: на його правиці бракувало середнього пальця.

О дев’ятій з’явилася Тессі й одразу ж зникла за ширмою з привітним «доброго ранку, містере Скотт». Коли вона повернулась і зайняла своє місце для позування, я взяв нове полотно, чому вона неабияк зраділа. Вона мовчала весь час, поки я малював, але щойно затих шурхіт вуглини, а я взявся за фіксатив[52], вона почала без угаву базікати.

— Ми так чудово провели час вчора увечері. Ми були у Тоні Пастора.

— Хто це «ми»? — поцікавився я.

— О, Меггі, знаєте, натурниця містера Вайта, Пінкі МакКормік — ми називаємо її Пінкі, бо в неї чудове руде волосся, яке ви, художники, так любите, — і Ліззі Бьорк.

Я спрямував струмінь фіксативу на полотно і сказав:

— Ага, продовжуй.

— Там ми зустріли Келлі, танцівницю Крихітку Барніс і всіх інших. І я де з ким познайомилася.

— Ти зраджуєш мене, Тессі?

Вона розсміялась і похитала головою.

— Це брат Ліззі Бьорк, Ед. Він — справжній джентльмен.

Я вважав своїм обов’язок дати їй батьківську пораду щодо нових захоплень, яку вона прийняла з веселою усмішкою.

— О, звісно, я знаю, як поводитися з незнайомцями, — сказала вона, розглядаючи жувальну гумку. — Але Ед — це геть інше. Адже Ліззі — моя найкраща подруга.

Потім вона розповіла, що Ед повернувся з трикотажної фабрики у Ловеллі, штат Массачусетс, і усвідомив, якими вони з Ліззі стали дорослими, що він був ґречним юнаком і не пошкодував півдолара на морозиво й устриць, аби відсвяткувати своє призначення клерком у вовняній компанії Месі. Я почав малювати до того, як вона скінчила розповідь, тож вона з усмішкою зберігала необхідну позу і далі щебетала, наче горобець. Опівдні моя робота була чудово окреслена. Тессі підійшла, аби подивитися.

— Це вже краще, — сказала вона.

Я думав так само, тому з’їв свій ланч із задоволенням, усвідомлюючи, що все йде як слід. Тессі вмостилася перекусити за малювальним столиком навпроти мене, і ми пили кларет[53] з однієї пляшки, а потім разом запалили сигарети. Я відчував глибоку прив’язаність до Тессі. На моїх очах з незграбної дитини вона перетворилась у струнку жінку з чудовою статурою. Звісно, я непокоївся, щоб вона не стала, бува, як то кажуть, шелихвісткою, але я ніколи не помічав жодних негативних змін у її поведінці й відчував, що з нею все гаразд. Ми ніколи з нею не обговорювали норм моралі. Я не мав жодного наміру робити цього: почасти через те, що сам не надто їх дотримувався, почасти — через усвідомлення, що вона все одно зробить так, як захоче, незважаючи на мене. Втім, я сподівався, що Тессі не втрапить у жодну халепу, бо я щиро бажав їй добра, а окрім того водночас мав егоїстичне бажання зберегти свою найкращу натурницю. Я знав, що «побачення», як вона це назвала, не було чимось надто важливим для Тессі, що такі речі в Америці не мають такого великого значення, як у Парижі. Проте, залишаючись реалістом, я усвідомлював: настане час — і хтось, рано чи пізно, забере у мене Тессі. Я завжди вважав, що весільна церемонія мало що важить у житті, але все одно сподівався, що у Тессі все буде як слід — у церкві, зі священиком. Я католик. Коли я слухаю урочисту месу, коли хрещуся, то відчуваю, як я сам і все довкола стає радіснішим. Коли я сповідуюсь, мені ліпшає. Людина, яка прожила самотньою стільки, скільки прожив я, має комусь сповідуватися. Знову ж таки, Сильвія була католичкою, і вже це стало достатньою причиною для мене. Але різниця в тому, що наразі йшлося про Тессі. Тессі також була католичкою, причому набагато побожнішою за мене. Тому, хай там як, я не боявся за свою гарненьку натурницю, допоки вона не закохалася. Однак потім я усвідомив, що лише доля має вирішити її майбутнє. Я повсякчас молився, аби та доля вберегла її від кохання до такого чоловіка, як я, а послала когось на кшталт Еда Бьорка чи Джима МакКорміка, благослови Боже її гарне личко!

Тессі сиділа, пускаючи у стелю кільця диму та подзенькуючи шматочками льоду у своїй склянці.

— Знаєш, а мені також минулої ночі наснився сон, — сказав я.

— Тільки не кажи, що про того чоловіка, — розсміялась вона у відповідь.

— Саме так. Сон, подібний до твого, тільки набагато гірший.

З мого боку було необачно й по-дурному казати їй про це, але ви ж знаєте, наскільки художникам бракує такту.

— Я заснув приблизно о десятій, — продовжував я, — і невдовзі мені наснилося, що я прокинувся. Я настільки чітко чув північні дзвони, шум вітру у вітах дерев і гудки пароплавів з причалу, що навіть зараз мені важко повірити,