Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Мей відкрила папку, добула звідти спеціальний буклет і показала мені конкретні приклади згаданих трьох стадій.

— Гадаю, ви в основному зрозуміли, яка голова відноситься до котрої категорії. У подробиці не будемо влазити, бо на це часу не вистачить. Зрештою, приблизне уявлення що до чого маєте.

— Та ніби, загалом… — невпевнено сказав я.

Поряд з Мей сидів досить відгодований чоловік, на вигляд службовець компанії, що явно досяг стадії Б. Видно, почувався незручно і позирав на буклет, але Мей не звертала на нього уваги.

— Я беру на себе поділ на категорії, а ви стоятимете коло мене і записуватимете в анкету, що я скажу. Правда, просто?

— Та начебто, — сказав я. — Однак, власне, кому потрібне таке дослідження?

— Не знаю. Вони збирають такі дані усюди — у Сіндзюку, у Сібуї, в Аоямі.[22] Можливо, хочуть довідатися, де найбільше лисих. Або з'ясовують відсоток людей з різними стадіями облисіння. В усякому разі, у них грошей хоч греблю гати. Тому пускають їх на такі справи. Бо на перуках стільки заробляють! Знаєте, чому премії в таких фірмах більші, ніж у торговельних компаніях?

— Кажи.

— Бо перука довго не служить. Од сили років два-три. Може, ви не знаєте, але останнім часом її дуже старанно виробляють, а тому вона з шаленою швидкістю зношується. Минає років два-три, й доводиться її міняти й купувати нову. Перука так щільно прилягає до голови, що волосся під нею стирається і стає рідшим, ніж раніше. Тому треба міняти її на іншу, що краще прилягає. Якби, скажімо, ви носили перуку і через два роки мусили її міняти, то подумали б ось так: "Ну от, перука стала непридатною. Але ж на нову потрібна сила грошей. А тому від завтра я ходитиму на роботу без неї".

Я похитав головою:

— Мабуть, ні.

— Звісно, не подумали б. Іншими словами, якщо людина один раз наділа перуку, то приречена користуватися нею завжди. А тому виробники перук загрібають такі високі прибутки. Хоч і не хочеться так казати, але вони — як торговці наркотиками. Як попадеш їм у руки, не відпустять до самої смерті. Ви коли-небудь чули, що в лисого раптом виросло чорне-чорнісіньке волосся? Пересічна перука коштує півмільйона єн, а найшикарніша й на мільйон потягне. А міняти ж треба через кожних два роки. Просто жах! На автомашині можна проїздити років чотири-п'ять, та ще й враховується її вартість, коли міняєш її на нову. А от з перуками так не виходить!

— Справді, — погодився я.

— Крім того, виробники перук завели спеціальні салони, де клієнтам миють перуки й стрижуть власне волосся. Ти вже не можеш прийти до звичайного перукаря, сісти перед дзеркалом, скинути перуку й попросити, щоб тебе підстригли! Лише з таких салонів вони мають нечуваний зиск!

— У тебе стільки знань! — сказав я захоплено. Сусід Мей, що досяг стадії Б, уважно прислухався до нашої розмови.

— Мене у фірмі люблять і багато чого розповідають, — сказала Мей. — Прибутки від такого бізнесу величезні. Перуки виробляють у Південно-Східній Азії або інших країнах, де праця обходиться дешево. Там же скуповують і волосся. У Таїланді або на Філіппінах. Тамтешні дівчата обрізають своє волосся і продають цим фірмам, щоб зібрати гроші собі на посаг. Світ такий дивний! Скажімо, ось тут в якого-небудь дядька на голові волосся індонезійської дівчини!

Після цих слів я і службовець на стадії Б мимоволі обвели поглядом вагон.

Ми зайшли у контору фірми — виробника перук на Сімбасі й отримали пакет з анкетами й олівці. У своїй сфері виробництва фірма посідала друге місце на ринку, але біля її вхідних дверей без жодної вивіски було тихо — наче для зручності постійним клієнтам. Ні на пакеті, ні на анкетах назва фірми не значилася. Вписавши в реєстраційну карточку тимчасового працівника своє ім'я та прізвище, домашню адресу, дані про освіту й вік, я здав її у відділ опитування. Контора виявилася справді тихим робочим місцем. Ніхто не кричав у телефонну слухавку, не стукав несамовито по клавішах комп'ютера, засукавши рукава. Кожен, в охайному одягу, спокійно зосереджувався на своїй роботі. Як і належало такій фірмі, серед її працівників не було видно лисих. Можливо, декотрі й носили на голові перуки власної фірми, але відрізнити їх від тих, хто не носив, мені не вдавалося. З усіх фірм, які мені досі випало відвідати, ця справляла найдивніше враження.

Звідти ми поїхали метрополітеном до Ґіндзи. У нас залишалося трохи часу, і ми зайшли в кав'ярню "Dairy Queen" з'їсти гамбургера, бо вже зголодніли.

— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей. — Ви будете носити перуку, якщо облисієте?

— Та що тобі сказати? — відповів я. — Узагалі-то я не люблю зайвого клопоту, а тому, напевне, лисину не чіпав би.

— І це правильно! — сказала вона, витираючи паперовою серветкою залишки кетчупу на губах. — Бо лисина не така страшна, як здається лисому. Гадаю, не варто нею перейматися.

— Гм, — промимрив я.

Потім ми посідали біля входу в метро перед офісом компанії "Вако" і впродовж трьох годин рахували лисих. Із цього місця нам удавалося точно встановити ступінь облисіння людей, що піднімались та спускалися сходами. Мей називала категорію — А, Б або В, а я записував це в анкету. Здавалось, вона добре звикла до такої роботи. Бо ні разу не запнулась і не поправилася. Швидко й точно розділяла перехожих за ступенем облисіння на три категорії. І щоб не привертати до себе уваги, тихим голосом коротко називала мені. Коли іноді проходило мимо кілька лисих, їй доводилося торохтіти: "А, А, Б, В, Б, А". Один літній чоловік елегантної зовнішності з пишною сивиною, постеживши за нами, спитав:

— Вибачте, а що це ви робите?

— Збираємо дані, — коротко відповів я.

— Для чого? — допитувався він.

— Для соціології.

— А, В, А, — тихо називала мені Мей.

Чоловік, видно, залишившись непереконаним, якийсь час усе ще стежив за нашою роботою, але врешті-решт махнув рукою і пішов.

Годинник на будівлі універмагу "Міцукосі" по той бік вулиці вибив четверту. Ми закінчили роботу й ще раз зайшли в кав'ярню "Dairy Queen" випити кави. Хоча робота й не вимагала особливих фізичних зусиль, але мене якось дивно затерпли плечі й шия. Можливо, через те, що, рахуючи лисих потайки, ми відчували щось схоже на докори сумління. Уже в метро, по дорозі до контори на Сімбасі, я машинально розподіляв лисих, які мені потрапляли на очі, за категоріями А, Б, В. Від цього мені ставало неприємно, але я не міг зупинитися — давалася взнаки інерція. Ми передали анкети у відділ опитування й отримали грошову винагороду — досить пристойну за витрачений час і сили. Я розписався у відомості і заховав гроші в кишеню. Ми знову спустилися в метро, доїхали до Сіндзюку, пересіли там на лінію Одарю і подалися додому. Починалася година пік, і людей у вагоні було чимало. Тому я особливо не сумував, що давно не їздив у переповненій електричці.

— Непогана робота, правда? — спитала Мей в електричці. — Легка й нормально оплачувана.

— Непогана, — погодився я, смокчучи лимонну карамельку.

— Ще раз поїдемо? Можна щотижня.

— Чого ж ні?

— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей після короткої паузи, ніби щось пригадавши. — Я от подумала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Іншими словами, коли людина втрачає волосся, то, може, їй здається, що власне життя потроху зникає. Можливо, вона відчуває, що впритул наблизилася до смерті.

Я задумався над її словами.

— Можливо, хтось так і вважає.

— Я от іноді думаю: що відчуває людина, коли довго, поволі й потроху вмирає?

Я не зовсім добре розумів суть її запитання, а тому, не відпускаючи поруччя, обернувся і глянув їй в очі:

— Поволі й потроху вмирати… Що ти конкретно маєш на увазі?

— Ну, скажімо… людину замикають у повну темряву саму й не дають ні пити, ні їсти. От вона поволі там умирає.

— Це справді тяжка смерть, — сказав я. — Не хотів би я такої.

— Ну, а хіба людське життя не таке саме? Адже нас усіх замкнули десь у темряві, не дають ні їсти, ні пити, й ми поволі, потроху вмираємо.

Я засміявся.

— У твоєму віці такі слова звучать надто песимістично.

— Песи… як-як?

— Песимістично. — Я вимовив це слово англійською. — Тобто коли бачиш у житті тільки темну сторону.

— Песимістично, песимістично… — Мей кілька разів повторила це слово, а тоді пильно видивилася на мене. — Мені тільки шістнадцять, і я небагато знаю про життя, але впевнена в одному: якщо мої думки песимістичні, то непесимістичні дорослі люди — просто дурні.

10

Легка рука

Смерть у ванні

Посланець з дарунком на пам'ять

У наш теперішній дім ми переїхали на другий рік після одруження, восени. Колишня наша оселя підлягала перебудові, й нам довелося звідти вибиратися. Тому ми заходились шукати дешеву й зручну квартиру, однак знайти щось таке з нашими фінансами було не так-то просто. Коли про це довідався мій дядько, то запропонував негайно переселитися в його дім у Сетаґая. Він придбав його ще в молодості й прожив там років десять. Збирався зносити цей старий будинок, а натомість побудувати трохи функціональніше й сучасніше житло, однак через те, що його намір не узгоджувався з нормами забудови, зробити цього йому не вдалося. Ходили чутки, що найближчим часом ці норми зм'якшаться. Дядько готовий був чекати, та якби залишив дім порожнім, то мусив би платити податок на нерухомість, а якби здав в оренду чужим людям, то пізніше мав би клопіт з їх виселенням. Тому, щоб зменшити податок, він погодився брати з нас за надане житло таку саму невисоку плату, яку ми досі платили за квартиру. Зате вимагав, щоб ми зобов'язалися звільнити дім за три місяці, коли попросить. Ми не заперечували. Справа з податком залишалася не зовсім зрозумілою, але ми почувалися щасливими, що зможемо хоч якийсь час жити в окремому будинку за невеликі гроші. До станції на лінії Одакю було далекувато, зате дім містився в тихому житловому районі й навіть мав невеликий сад. І хоча він нам не належав, ми відчули себе майже "домовласниками", як тільки в ньому оселилися.

Дядько, молодший брат моєї матері, нічим нам не докучав. Прямий і щирий, він, однак, діяв без зайвих слів, а тому здавався трохи непередбачуваним. З усієї нашої рідні я любив його найбільше. Він закінчив університет у Токіо й влаштувався диктором на радіо, але через десять років звільнився, як він сам казав, з обридлої роботи й відкрив бар на Ґіндзі.