Стівен Кінг - Крізь час. Темна вежа II

велику сумку, а у другій – течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

– Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», – пробурмотіла Сюзі.

– А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, – відповів Макдональд. – Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

– Гаразд, – сказав Макдональд, – хлопці, зупиніться он там.

– Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

– Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті – мій підопічний. Щойно він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. – Він кивнув Дірові. – Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

– Я не проти, – відповів Дір.

Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

– Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

– Хай буде так, – сказав Макдональд. – Починаємо.

17

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

– Бля, – сказав Едді.

– Зараз нічого не вдієш, – пролунав хрипкий голос стрільця. – Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

– Тільки від своєї власної, – відповів Едді.

Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

– Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, – сказав Едді. – Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

– Мабуть, краще я сам…

– Зажди.

Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

– Готово, – сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія – вбивча лихоманка.

– Ти шульга? – спитав Едді.

– Ні, – відповів стрілець.

– Господи, – тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі.

Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.

– Ось так, – сказав стрілець, відступаючи назад. – А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.

У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, – подумав Едді. – Капець ввічливості. От чорт».

– Виходь, друже! Більше я не проситиму!

– Відривай! – прогарчав стрілець.

Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, – подумав він. – Усе могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».

Опустивши погляд, він побачив червону смугу запаленої шкіри, дюймів сім завширшки, що перетинала грудну клітину. Прямо над сонячним сплетінням було те місце, де він поранився. Крізь ранку сочилася кров і червоним струмком стікала до пупка. Пакети з наркотиком під пахвами тепер звисали, як погано прикріплені сідельні сумки.

– Хай буде так, – промовив до когось притлумлений голос за дверима туалету. – Почина…

Решта фрази потонула в несподіваному нападі нестерпного болю, що пронизав його спину, коли стрілець безцеремонно відірвав залишки липкого пояса.

І Едді прикусив губу, аби не закричати.

– Надягни сорочку, – сказав стрілець. Його обличчя, яке Едді вважав настільки блідим, наскільки це можливо у живої людини, тепер набуло відтінку застарілого попелу. Потримавши стрічку (тепер вона заплелася в безглуздий жмут, а великі пакети з білим порошком нагадували дивовижні кокони) в лівій руці, стрілець викинув її геть. Едді побачив, як крізь саморобний бинт на його правій руці просочується свіжа кров. – Зроби це швидко.

Почувся стукіт: але зовсім не схожий на стукіт для отримання дозволу зайти всередину. Едді підвів очі саме тоді, коли двері туалету здригнулися, а світло блимнуло. Хтось із того боку намагався виламати двері і вдертися всередину.

Пальцями, що зненацька стали здаватися надто великими і неслухняними, він підняв сорочку. Лівий рукав був навиворіт. Едді спробував проштовхнути його крізь пройму назад, але рука застрягла, і він так сильно смикнув її, що рукав знову вивернувся назовні.

Бах – двері туалету знову здригнулися.

– На бога, чому ти такий неповороткий? – простогнав стрілець і кулаком проштовхнув лівий рукав сорочки Едді. Коли він витягнув руку, Едді вхопив манжету. Зараз стрілець тримав для нього сорочку, наче дворецький для господаря.

Едді вдягнувся і намацав найнижчий ґудзик.

– Ще не час! – гаркнув стрілець і відірвав черговий шмат від власної сорочки, що стрімко зменшувалася в розмірах. – Витри пузо!

Едді зробив усе, що було в його силах. Те місце, де ніж продірявив шкіру, досі сочилося кров’ю. Так, лезо було гострим. Гострющим.

Він жбурнув скривавлений шматок стрільцевої сорочки на пісок і застібнув ґудзики.

Бах. Цього разу двері не просто здригнулися, а прогнулися. Крізь двері на узбережжі Едді бачив, як з підставки біля раковини на його сумку впала пляшечка рідкого мила.

Едді зібрався заправити сорочку (застебнуту на всі ґудзики і, хоч як це дивно, застебнуту правильно) в брюки, але раптом йому сяйнула в голову краща ідея. І він розстебнув ремінь.

– На це нема часу! – Стрілець зрозумів, що намагається крикнути, але не може. – Ті двері витримають тільки один удар!