Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов 📚 - Українською

Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

236
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Чорні дияволи" автора Михайло Ноєвіч Пархомов. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 50
Перейти на сторінку:
обережно, повільно.

Лиман, на щастя, був неширокий. Перейшовши його, вони потрапили у вапняну балочку, розляглися, викрутили кльоші і фланелівки. Чекати, поки просохнуть, не було часу.

— Веди, Нечай, — наказав Гасовський.

До села було ще кілометрів шість. Нечай повів друзів в обхід, городами. Він не мав сумніву, що в селі повно-повнісінько румунів, і не хотів ризикувати. Ще добре, що дідова хата стоїть край села, ніби на відшибі. Непоказна хатинка. Румуни на таку навряд чи позаздрять. Солдати люблять, коли в домівці є господиня, котра й обід зварить, і білизну випере. А яка користь із діда?.. У денщики вже не годиться, дуже старий.

— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.

Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.

Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.

— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.

Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.

Пахло гнилими яблуками і ботвиною. На городі нічого не було — дід уже викопав картоплю. Але пасіки не виявилося на місці. Хтось забрав вулики. Невже румуни?

Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.

Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.

— Хто там?

— Це я… Петрусь…

Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.

— Я не сам… Можна?

Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.

— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…

— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.



У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.

Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..

— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.

Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…

— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.

— А чого, Романе Кіндратовичу?..

— Там скрізь румуни. Охорона.

— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.

— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.

Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.

— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.

— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.

— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.

Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.

Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави?

— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…

Гасовський занепокоївся.

— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.

— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.

— Так ви лягайте…

— Я повартую, — сказав Нечай.

Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.

— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.

— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.

— Ганнуся? Коли?..

— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.

У Нечая тенькнуло серце.

— Пропала?

— Люди кажуть… А може, виїхала.

— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?

— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…

Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.

— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.

— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.

— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.

— Хто?

— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…

— Аз вами не можна?

— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…

Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…

— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…

У дворі вже було чути чужі голоси.

Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять.

1 ... 21 22 23 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"