Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

Облишмо на якийсь час Лукаса і погляньмо, що трапилося на млині відтоді, як ми покинули там на самоті сенью Фраскіту, і до тих пір, коли її чоловік, повернувшись, знайшов у себе вдома такі незвичайні зміни.

Минула вже година, як дядько Лукас поїхав з Тоньюело. Засмучена наваррка, яка вирішила не лягати спати, поки не вернеться чоловік, і тому плела панчохи в спальні на горішньому поверсі, раптом почула жалібні крики, які долинали знадвору, десь зовсім близько, з того боку, де бігла вода по лотоках.

— Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!.. — розпачливо благав чоловічий голос.

«Невже Лукас?» — з жахом, який нема потреби описувати, подумала наваррка.

В спальні були маленькі дверцята, що про них розповідав Гардунья, — вони справді виходили на верхню частину лотоків. Не вагаючись, Фраскіта відчинила їх, тим більше, що вона не впізнала голосу, що просив допомоги, і зіткнулася віч-на-віч з корехідором, котрий, мокрий як хлющ, саме виборсувався з бурхливого потоку…

— Прости, господи! Господи, прости! — белькотів паскудний дідуган. — Я вже думав, що втопився!

— Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися? Чого вам тут треба в таку пізню годину?.. — закричала на нього жінка мірошника, більше обурена, ніж налякана, мимохіть ступивши крок назад.

— Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів корехідор, прослизаючи за нею в кімнату. — Зараз я тобі все розкажу… Я мало не втопився! Вода несла мене, мов пір’їну! Поглянь, який в мене вигляд!

— Геть, геть звідси! — перебила сенья Фраскіта, запалюючись ще сильніше. — Нема чого мені пояснювати!.. Я й так усе розумію! Що мені до того, що ви тонули? Хіба я вас кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось для чого ви прислали по мого чоловіка!

— Слухай, жінко…

— Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж хвилину, сеньйоре корехідор!.. Забирайтесь, бо я не знаю, що зроблю!..

— Що таке?

— А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома, але я й сама змушу вас поважати цей дім. Ідіть туди, звідки прийшли, якщо не хочете, щоб я знову скинула вас у воду власними руками!

— Дитино, дитино! Не галасуй так, я не глухий!.. — вигукнув старий розпусник. — Я тут не просто так!.. Я прийшов визволити Лукаса, якого помилково затримав сільський алькальд… Але перш за все висуши мій одяг… На мені сухої нитки нема!

— Кажу вам, геть звідси!

— Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись… Ось призначення для твого небожа… Розпали вогонь, поговоримо… А поки одяг сохнутиме, я приляжу на це ліжко…

— Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви звеліли арештувати мого Лукаса! Тепер ясно, чому у вас в кишені призначення для мого небожа! Святі угодники! Бач, що собі думає про мене цей бовдур!

— Фраскіто! Я — корехідор!

— А хоч би ви були й королем! Що мені з того? Я жінка свого чоловіка й господиня в своєму домі! Гадаєте, я злякаюся корехідорів? Я знайду дорогу і до Мадріда, і на край світу, я знайду управу на старого розпусника, який втоптує в багно свій високий сан! А насамперед я завтра ж піду до вашої дружини…

— Ти не зробиш цього! — зарепетував корехідор. Чи то терпець у нього урвався, чи він змінив тактику. — Не зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами тебе не проймеш…

— Застрелите? — глухо повторила сенья Фраскіта.

— Застрелю, так… і за це мені нічого не буде. Що вдієш — я попередив у місті, що цієї ночі полюватиму на злочинців… Тож не будь упертою… і полюби мене… бо я ж тебе палко кохаю!

— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи руки за спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися на свого супротивника.

— Якщо ти впиратимешся, то застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.

— А, ще й пістолети? А в другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, в мене нема вибору, заждіть хвилинку, я тільки розпалю вогонь.

З цими словами вона метнулася до сходів і трьома стрибками спустилася вниз.

Корехідор схопив світильник і пішов за жінкою мірошника, боячись, щоб вона не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, то на порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.

— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи на крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.

Сказала і навела прямо в обличчя корехідора дуло того страшного мушкета, який відіграє таку значну роль в нашій бувальщині.

— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети не заряджені. А от призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…

І, тремтячи, поклав призначення на стіл.

— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коли готуватиму сніданок чоловікові. Від вас я не хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, то лише для того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мого дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не урвався!

Корехідор нічого не відповів на ці слова. Він зблід, аж посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув на підлогу в страшних корчах.

Переляк від того, що він мало не втопився, мокра як хлющ одежа, дика сцена в спальні, жах, який охопив його, коли він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.

— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью