Володимир Лис - Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї

корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів [8] на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.

Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.

Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.

– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забели та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.

Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!

А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Втім, про відьму, поліських відьом взагалі поговоримо далі, а зараз хочу переповісти іншу красиву й трагічну легенду про дівчину-лисицю, яку почув од бабусі. Отож…

Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.

А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.

Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:

– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.

– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.

Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:

– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.

– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.

– Можу хіба у звірину якусь перетворити.

– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.

– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.

Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.

Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.

– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.

– Добре, – одказує ничєстий.

Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.

Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.

Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.

Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські.