Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

дзвіночка. Смикнув від душі й аж відскочив, коли почув пронизливий дзенькіт.

Дзвіночок викликав хазяїв. Почулися кроки, потім чоловічий голос:

— Хто там?

— Я запитати хотів…

— Ти хто?

— Я Інтар… Послухай, шановний!

Хвіртка відчинилась, потім щосили хряпнула.

— Я подаю тільки в Храмові дні!

Інтар ошелешено завмер, потім закипів від образи, застукав у двері кулаками, засмикав за шнур дзвіночка:

— Агов! Я не жебрак! Я в справі!

— Геть звідси, бо пса спущу! — пригрозив господар.

Його слова підкріпив басовитий сердитий гавкіт.

Інтар плюнув. Потім зі злості підібрав камінь, вишкріб на хвіртці зо два слова й підійшов до іншої. Але тільки смикнув за шнурок (такі тут були на кожній хвіртці), як із того боку почулася лайка, — видно, перемовини Інтара з сусідом змусили господаря й цього дому підійти до огорожі.

— Послухай, шановний! Я запитати хотів! — наново почав був хлопчисько, але на нього знову полилася лайка.

— Забирайся, бурлако, щоб і носа твого не було на нашій вулиці! Тут уночі наші пси бігають, навмисно випускаємо, щоб таких, як ти, зустрічали, вони від тебе й кісток не залишать!

Хлопчисько тільки рукою махнув, сам вилаявся з досади й повернувся до Ренні:

— У, гади… Собаку спустити пригрозили. Вирішили, що я жебрак. Я їм сказати намагався, а вони… Кажуть, тут ночами псів спускають…

Малюк злякано охнув:

— І що ж тепер? Утікати? Розірвуть же, що їм!

— Утікати… — повторив Інтар і поринув у задуму.

Ренні з тугою озирнувся навсібіч. Паркани, паркани, паркани… Куди не глянь, паркани… Ховатися нікуди. А піти з цієї вулиці кудись іще — вже бракувало сили. Малюк понуро міркував, як сказати про це Інтару, а ще — про те, що той, звичайно, однаково потягне його за собою… Це важко, але набагато гірше, якщо не потягне…

— Думаєш, тут у всіх дворах собаки? — запитав раптом Інтар.

— Напевно. А що?

— А те… Якщо де собаки нема, можна було б просто у двір перелізти. Дивися, каміння ж нерівне… Ти як зі своєю ногою, здолав би таку огорожу?

Ренні замислився, прикинув. Важко, але все-таки краще, ніж знову кудись бігти.

— Якби ти мене позаду підсадив, то зміг би.

— Ну от…

— Але що ми за огорожею робитимемо? Нас же побачать.

— Нє-а. Вже темно. Ми почекаємо, поки всі вгамуються, та заберемося туди. Там до світанку посидимо, вони собак заберуть, ми виліземо назад… І тоді вже почнемо про Айхама розпитувати!

Ренні стомився, голова була як чавунна. Його запекло хилило в сон, нога боліла. Інтар, втім, почувався не краще. Він розумів, що брести кудись іще, де можна влаштуватися й поспати до ранку, було б набагато розумніше та безпечніше, ніж лізти в чужий двір, але в хлопчиська вже підгиналися ноги.

— Ну, так що? — запитав він у малюка.

Той кивнув і позіхнув.

— Ага, давай… А як ми довідаємося, де немає собаки?

— А просто! — Інтар схопив зо три чималі камінці та пожбурив у одні ворота, в інші…

Не встиг порахувати до трьох, як по всій вулиці зчинився такий гавкіт, що хлопчиська мимоволі заткнули вуха. Про те, щоб зрозуміти, в якому дворі не сполохався вірний блохастий страж, і мови не було…

А потім почали ляскати двері. Схвильовані люди вирішили з’ясувати причину переполоху. Дехто просто вибіг у двір, але інші подалися й на вулицю.

Інтар ледь устиг відтягти Ренні вбік: вони розпласталися на землі біля паркану й чоловік у самій сорочці й високих чоботях, що вибіг з найближчого двору, хлопців не помітив.

Чоловік той наблизився до ще одного, який теж вийшов із дому. Про щось заговорив з ним, той вказав кудись на протилежний кінець вулиці, обидва подивилися туди.

І тут Інтар звернув увагу: з двору, хвіртка якого залишилася відчиненою, не чувся гавкіт. Ось де собаки нема, вирішив хлопчисько. І поки господар і його співрозмовник не озирнулися, Інтар знову схопив Ренні за руку та потяг у двір.

Вони вбігли і завмерли: на ланцюзі в глибині двору сидів кошлатий пес, який здався хлопчиськам величезним.

Він сидів, мовчки дивився на них і так само мовчки щирився.

— Ма-а-амо… — пробурмотів Ренні, задкуючи. Але тут за парканом почувся чийсь голос, тож Інтар вирішив, що йде господар, і з переляку потяг Ренні до воза, який стояв біля паркану.

— Лізь мерщій!

Малюк поповз, Інтар — за ним.

І зрозумів, що зробив дурницю: пса спустять, раз він тут є. Ти ба, мовчить! Тварюка, видно, навчена, дарма не дзявкає! А ось візьме, витягне та порве…

У двір зайшли. Господар. Хлопці чули його буркотіння, навіть побачили ноги, коли він проходив повз них. Інтар видихнув і завмер. Може, чоловік не відразу пса спустить?

Хлопчик припав до землі. Вона була нерівна, дрібні грудочки, тверді, мов камінці, кололи тіло.

А власник будинку все не йшов, стояв, роздумував про щось…

Тим часом загальний гавкіт потроху почав вщухати. Хазяї, не виявивши на вулиці нічого небезпечного, вгамували собак й самі розходилися по домівках.

Хлопці сподівалися, що й чоловік, у чийому дворі вони сиділи, повернеться в дім, але той спочатку пройшов до собачої будки…

— Він пса відпускає! — охнув Ренні у вухо Інтару.

— Так і знав! Біжімо!