Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Ну тоді веди.

Вони удвох зайшли всередину. У кімнаті, що слугувала священику гостинною, за столом сиділи четверо: отець Саламон з жінкою Юліаною і пара, яку Теодор бачив вперше. Те, що це були нетутешні, Засмужний зрозумів одразу. Одяг чоловіка, а особливо жінки, підказував, що вони є міські, але Теодор чомусь був впевнений, що гості священика навіть не зі Львова.

Засмужний привітався.

– Добре, що ти прийшов, Теодоре! – зрадів Лев Саламон. – Прошу сідати. Оце, панове, та людина, про яку я вам говорив. Теодор Микитович – переконаний прихильник нашого товариства.

Обоє невідомих з цікавістю подивилися на прибулого.

– Теодоре, до нас приїхали гості з Росії. Господин і госпожа Русакови, – представив присутніх Саламон.

Засмужний злегка підвівся і схилив голову. Цей жест сподобався жінці – ще досить молодій пані.

– Теодор Микитович надзвичайно здібний молодий чоловік. Він вміє читати по-російськи не згірш будь-якого учня справжньої школи. Теодоре, прочитай нашим гостям що-небудь.

Теодору не сподобалося таке відношення до себе. Йому вже давно набридло показувати себе як здібного учня чи переконаного прихильника, але довелося терпіти. Він не хотів підводити священика.

А Лев Саламон подав йому відкриту на якійсь сторінці книгу. Теодор востаннє скоса подивився на присутніх, побачивши кивок отця, почав читати:

– «Въ том-то и бѣда, що не всѣ мы свѣдомы нашей народности вѣрно и такъ, якъ Богъ приказуе. Одни изъ насъ русскихъ галичанъ говорятъ: «ми руські», другіи: «ми украінці», третьи: «ми руські українці», четвертыи: «мы русинскіи люди», п’яти: «мы русскіи люди». Такое замѣшанье наробили вороги. Нѣтъ ясного пониманья народности, нема ясной народной мысли».

Він не міг зрозуміти, що сталося. Відірвав очі від книги. Чоловік поблажливо усміхався, зате його супутниця сміялася від душі.

– Ой, не могу! – крізь сльози говорила вона. – Ой, умру сейчас! Как вы читаете? Это не наш язык, нет!

Неприємно вражений, Теодор здивовано подивився на отця. А той поглянув на пані, щоб та замовкла. На Теодорі виступив рясний піт, він поклав книжку і, сказавши, що піде прохолодитись, вийшов на двір.

Там він підійшов до коней, що мирно жували сіно. «То хто я? – гарячково думав він. – Москаль? Кацап? Та я навіть не москаль! Он як зганьбила мене ця “госпожа”! “Ето не наш язик!” Нехай! Тепер знатиму, що не ваш».

Теодор відв’язав коней, швидко сів на бричку і вже зібрався їхати, коли побачив на порозі отця Саламона. Той швидкими кроками йшов до нього.

– Теодоре, почекай! – говорив він. – Не роби поспішних висновків.

– Отче, мені здається, що я вже зробив поспішне рішення ще тоді, перед Великоднем.

– Ти образився на реакцію пані Русакової? Даремно. Для неї просто є незвичною ця мова. От і все.

– Але, отче, тоді якою мовою ми розмовляємо, якщо самі росіяни не вважають її своєю? – запитав Теодор.

Запитання зависло в повітрі. Засмужний зрозумів, що Саламону нічого відповісти.

– Отче, пробачте, але я більше не прийду, – сказав він і, розвернувши коней, помчав додому.

Так несподівано, але давно очікувано Теодор Засмужний і Пелагея Панько стали чоловіком і жінкою. Весілля справили невелике, але нічого на столах не бракувало. Запросили лише сусідів і найближчих родичів з обох сторін, але і тих виявилося немало. Деякого шарму цій події надав той факт, що молодий мав на грудях не лише букет, подарований молодою, але й красувався медаллю. Цей факт особливо не сподобався війту Ількові Проціву, який повсюди, де треба і де не треба, вихвалявся своєю цивільною нагородою. Тут же він не міг нічого вдіяти – нагорода ґефрайтера Засмужного була офіційною.

Майже одразу після весілля Настуня народила сина, якого назвали Степаном, і хресним батьком якого став Теодор.

Після неприємної розмови на плебанії Теодор деякий час сторонився священика, навіть боявся потрапляти йому на очі. Він боявся того, що отець стане переконувати його повернутися до товариства, а у нього не вистачить мужності відмовити, адже Теодор вирішив остаточно більше не приставати до жодної партії чи течії. Але Лев Саламон, видно, сам незадоволений нерозумною поведінкою приїжджих гостей, не став дорікати Засмужному і продовжував відноситися до нього так, неначе нічого не сталося. Тому Теодор через деякий час просто перестав думати про це, як про дурний сон.

Після весілля мама якось одразу подалася, не вилізала з болячок. Вже до Стрітення 1910 року стало зрозуміло, що наступну паску сини їстимуть без мами. Теодор навіть їздив до Жовкви до адвоката Короля, і той порекомендував йому свого товариша доктора Сильвестра Дрималика. Лікар оглянув Марту і лише похитав головою.

По відправі на сиропусну неділю Іван привіз священика, який і висповідав Марту. Після цього мама перестала стогнати і жалітися на болячки. Вона лише лежала і поволі згасала. Марта не помічала тої турботи, якою її оточили невістки, не реагувала на сльози найменшого сина, на похмурі обличчя старших.

Так 18 березня вона тихо уві сні і відійшла засвіти.

Поховавши матір, брати продовжували жити в одній хаті. Іван добудовував власну хату, але навіть тепер стало зрозуміло, що переходити у неї потрібно вже цього року. Особливо ця проблема загострилася після того, коли Палазя зрозуміла, що носить під серцем дитину.

Але тут виникла ще одна проблема: потрібно було якось поділити землю. І знову Теодор запряг коней, і три брати поїхали до знайомого адвоката. Михайло Король, безумовно, був у курсі справ у парафії отця Саламона, але треба віддати йому належне, жодного разу не дорікнув Теодорові за його вчинок.

Він був дійсно хорошим адвокатом, і вже перед вечором брати повернулися додому повноправними господарями. Землю поділили на три частини – кожному братові однаково. Звичайно, поки що виграв від цього поділу Теодор: чотирнадцятирічний Юрко залишався при ньому, тому й земля наразі була спільною. Але таке тривати довго не могло. Ще п’яток років, – і доведеться прощатися і з цим.

Наприкінці літа сталася подія, яка вибила зі звичної колії родину Засмужних. Іван не захотів більше залишатися у батьківській хаті і разом з жінкою і двома маленькими дітьми таки перейшов у ще не до кінця збудовану власну. Майже у той самий час Палазя почула себе погано. Болів низ живота. Місцеві бабки нічого зробити не могли, і молода жінка втратила дитину. Цю трагедію Теодор переніс особливо важко, а Палазя просто злягла на цілий місяць. Почали навіть переживати за її стан, але ближче до зими вона оклигала, відійшла від стресу і знову взялася до роботи. Теодор як вмів оберігав жінку, забороняв їй піднімати важке, особливо після