Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Що це таке, Мартене? Гігантський птах?

Камердинер похитав головою.

— Занадто компактне, ваша честь. Скоріше, щось на зразок повітряної кулі. Але такої кулі я ще не бачив. Бачите, вона витягнутої форми? Навіть корпус. А праворуч і ліворуч висять дві гондоли з моторами.

Поортвліт насупився. Він відразу зрозумів, що це було.

— Знаєш що, Мартене? Здається, це дирижабль. Зовсім недавно про нього була довга стаття в «Популярній механіці». Нібито над ним працюють відразу в декількох країнах, причому Німеччина лідирує. Я тут подумав...— він замовк. Потім сказав: — Може, телеграфувати в Міністерство закордонних справ Ван Шпруену з приводу того німецького дослідника? Як же його звали?..

— Гумбольдт,— відповів де Вріс.— Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— Правильно.— Поортвліт не відводив погляду від дивного літального апарата.— Коли, на думку Ван Шпруена, потрібно його чекати? Він щось казав про початок квітня.

— Ви подумали, що це жарт.

Поортвліт кивнув.

— Цілком правильно. І досі уважаю. Ніхто не може так швидко подолати половину земної кулі. Але мені вже починає здаватися, що я міг недооцінити цього дослідника.— Він примружився на сонце.— Мартене, звеліть подавати карету. За чверть години я їду в гавань.

Ч им нижче вони опускалися, тим тепліше ставало. Оскар відчував, як із кожним метром піднімається температура. Спочатку це було приємно, але незабаром з’явився дискомфорт. На сорочці та штанах виникли перші плями поту.

— Це тропіки,— пояснив Лілієнкрон із виглядом університетського професора.— І це не найгірше. Зараз тут посушливий період, відтак могло бути й гірше. Приїхав би ти сюди в грудні або січні. У цей час вологість майже стовідсоткова, а температура близько тридцяти градусів. Суцільні муки. Щоправда, за кілька днів до цього звикаєш.

— А мені подобається тепло,— сказала Лєна.— Я так намерзлася у своєму житті, що ніяк не можу зігрітися.— Вона взяла Оскара під руку.— Таке відчуття, що тебе загорнули в ковдру, під якою тепло й затишно.

Кров кинулася Оскару в обличчя. Невже немає такої пігулки, що допомагає не червоніти? Він прибрав Лєнину руку й уп’явся на брашпиль. Дівчина кинула на нього зухвалий погляд, але потім відвернулася й відійшла до Елізи.

— Схоже, ти втрапив у зміїне гніздо, мій хлопчику. Не знаю, заздрити тобі чи співчувати,— здається, Лілієнкрона потішила ситуація, що сформувалася.— Будь ласка, вибач, якщо я втручаюся не у свою справу, але в мене таке відчуття, що тобі потрібно поговорити.

Оскар не знав, що відповісти. Звісно, добре було б обговорити це скрутне становище. Гумбольдт цілком би підійшов. Та тільки навряд чи він міг бути безстороннім. А іншого нікого не було. Але Лілієнкрон?

Юнак із сумнівом подивився на Вілму. Та затишно примостилася на зігнутій руці вченого і гралася китичкою від шапки. Лілієнкрон помітив його погляд.

— Забавно, правда? Спочатку я думав, що вона до мене прив’язалася, але потім зрозумів, що пташка закохалася в мою шапку. Так, не смійся, вона від неї просто божеволіє. Маю визнати, що шапка навіть чимсь нагадує ківі. Як тільки ми благополучно повернемося додому, я їй її подарую. А поки вона мені й самому потрібна. Не хочу отримати сонячний удар.

Оскар скривився. Цього ще не вистачає! Цей слизький професор не тільки втерся в довіру до Вілми й Елізи, він тепер і до нього підлащується.

— Не розумію, про що ви,— якомога байдужіше сказав Оскар.— Мені нема чого з вами обговорювати.

«Пачакутек» опускався усе нижче. Уже можна було чітко розгледіти ріку Чилівунг. Оскар схопив бінокль і вдивився вниз. У бухті, щільно притиснувшись один до одного, стояла величезна кількість кораблів: шхуни, кліпери й пароплави, а човники, вантажні й пасажирські судна снували туди-сюди. Були там і традиційні судна — джонки, самбуки й доу, що виділялися своїми трикутними вітрилами. Немов привіт із минулого. В Оскара, якого в корабельних питаннях можна було назвати ходячим словником, просто душа тішилася.

Місто пролягало внизу, як строкатий килим. Хитросплетіння вулиць і провулків, будинків, площ, храмів і пагод, між якими простягнулися вузькі водні шляхи. Набережні були заповнені людьми з барвистими прапорами й парасольками від сонця. Всі вони поспішали у своїх справах. Батавія розташовувалася на рівнині, оточена полями й лісами, пагорбів практично не було. Картина внизу чимсь нагадувала мурашник, у якому дивним чином сполучалися хаос і порядок. Із незліченних труб підіймався дим.

Оскар заплющив очі. До нього долинув ледь чутний аромат прянощів і риби, запах чогось жирного й запеченого. Навіть слинка потекла.

Вони спустилися ще метрів на двісті, і на одній із довгих дерев’яних набережних замигтів червоний вогник. Він загорявся, світив кілька секунд і зникав.

— Схоже, це для нас,— сказав Гумбольдт, обертаючи бінокль убік сигналу.— Бачу карету й кількох людей, які махають нам. В одного з них ракетниця. Напевно, вони хочуть, щоб ми приземлилися в цьому місці.

Посадка була найбільш мудрованою частиною подорожі. Потрібно було стежити за швидкістю, ураховувати силу й напрямок вітру. Нарешті, потрібно було правильно кинути якір. Загалом, щоразу доводилося виконувати цілий ритуал.

Оскар стояв поруч із Шарлотою і чекав сигналу опускати якір. Унизу вже зібралася ціла юрба з бажаючих бути присутніми при настільки сенсаційному видовищі. Юнак був упевнений, що ніхто з них раніше не бачив дирижабля.

— Обережно! — крикнув Гумбольдт.— Ще кілька метрів.

Дослідник розвернув гондолу на сто вісімдесят градусів, і мотори дружно загурчали. «Пачакутек» зменшив швидкість. Гумбольдт уміло керував кораблем, поки той не завис над землею точно там, де йому й належало. Тоді він підняв руку.

— Усе гаразд. Тепер можна опускати якір. Але прошу вас, повільніше.

Оскар відчинив розсувні дверцята, а Шарлота запустила лебідку. Запрацював двигун барабана. Якір зі скреготом ковзнув униз і, погойдуючись на важкому канаті, помчав до землі.

— Повільніше. Іще метрів зо п’ять.