Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

із награно скромною посмішкою сказав Дікі, хоча й так було очевидно, що він чекав від Тома компліментів, адже, без сумніву, пишався своїми малюнками. Усі вони були зроблені поспіхом, абияк і були майже однакові. Чи не на кожній поєднувались теракотовий та яскраво-синій кольори — теракотові дахи будинків, теракотові гори, яскраво-синє море. Тим же яскраво-синім кольором були намальовані очі Мардж.

— Мої роботи у стилі сюрреалізму, — пояснив Дікі, розкладаючи на колінах ще одне полотно.

Том поморщився. Йому було соромно, наче то він сам намалював ту картину. Він не сумнівався, що то черговий портрет Мардж, тільки тепер у неї було довге змієподібне волосся. Та куди гіршими були мініатюрні пейзажі в її очах — маленькі будиночки Монджибелло й довколишні гори в одному оці та пляж, напханий крихітними червоними людьми, — в іншому.

— Мені подобається, — сказав Том. Таки-так, містер Ґрінліф казав правду. Утім, Дікі мав бодай якесь заняття і не шукав на свою голову пригод, припустив Том, точнісінько як тисячі інших нікчемних художників-аматорів по всій Америці. Йому лише було прикро, що Дікі теж потрапив до цієї категорії художників, адже йому так хотілося, щоб Дікі досягнув чогось більшого.

— Мені не судилося стати видатним художником, — зауважив Дікі, — однак живопис дає мені багато задоволення.

— Еге ж. — Томові хотілося якнайшвидше забути про ті малюнки, та й взагалі про те, що Дікі щось малював. — Може, покажеш мені інші кімнати?

— Залюбки! Ти ще не бачив моєї вітальні, правда?

Дікі прочинив одні з дверей у коридорі, що вели до чималої кімнати з каміном, канапами, книжковими полицями та трьома вікнами: одне з них виходило на терасу, друге — на подвір’я по інший бік дому, а третє — на сад перед будинком. Дікі пояснив, що не використовує цю кімнату влітку, а лише взимку, аби якось змінити своє оточення. Ця кімната більше скидалася на барліг затятого книголюба, ніж на справжню вітальню, подумав Том. І це його неабияк здивувало. Він мав Дікі за не надто кмітливого парубка, який більшість свого часу витрачає на розваги. Очевидно, він помилявся. Але мав рацію, припустивши, що Дікі вже почав нудьгувати і хтось негайно мав його розвеселити.

— А що нагорі? — запитав Том.

Нагорі не було нічого вартого уваги. У кутку над терасою розташовувалась кімната Дікі — майже без меблів, якась порожня й гола, з самим тільки ліжком, комодом і кріслом-гойдалкою, які, здавалося, загубилися у цій пустці та стояли кожен окремо, а ліжко було вузьким, трішки ширшим за односпальне. Три інших кімнати другого поверху були взагалі невмебльовані й необжиті. В одній із них були тільки купка дров і якісь обрізки полотен. У жодній із кімнат не було ознак присутності Мардж, зокрема й у спальні Дікі.

— Чи не хотів би ти якось поїхати разом зі мною до Неаполя? — запитав Том. — Дорогою сюди мені не випало можливості роздивитися місто.

— Згода, — відказав Дікі. — Ми з Мардж збираємось туди в суботу по обіді. Ми вечеряємо там ледь не кожної суботи, а тоді дозволяємо собі повернутись назад на таксі або наймаємо візника. Можеш приєднатися до нас.

— Я б хотів поїхати вдень або серед тижня, щоб побачити місто, — сказав Том, сподіваючись здихатися присутності Мардж у цій поїздці. — Чи ти весь день зайнятий малюванням?

— Та ні. У понеділок, середу й суботу о дванадцятій звідси до Неаполя вирушає автобус. Гадаю, ми могли б поїхати завтра, якщо хочеш.

— Залюбки, — погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дікі не запросить іще й Мардж. — Мардж католичка? — поцікавився Том, коли вони спускалися сходами.

— Та ще й яка! Десь півроку тому її навернув один італієць, у якого вона вклепалась. Але ж він умів плескати язиком! Він провів тут кілька місяців, відпочивав після травми, яку отримав під час катання на лижах. А після втрати Едуардо Мардж утішає себе, поринувши в його релігію.

— А мені чомусь здавалося, що вона закохана в тебе.

— У мене? Що за нісенітниці!

Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столі. Там навіть було ще свіженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж.

— Ти знав у Нью-Йорку Віка Сіммонса? — звернувся Том до Дікі.

Він володів мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркські художники, письменники й танцівники, але Дікі не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспішно.

Том сподівався, що Мардж, випивши каву, піде, але вона залишилась. Коли дівчина на мить покинула терасу, Том сказав:

— Часом не хочеш повечеряти сьогодні в моєму готелі?

— Дякую за запрошення. О котрій?

— Може, о пів на восьму? Щоб мати час на кілька коктейлів перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, — із посмішкою додав Том.

Дікі засміявся.

— Домовились, коктейлі та пляшечка хорошого вина. Мардж! — Дівчина якраз повернулася на терасу. — Сьогодні ми вечеряємо в «Мірамарі», нас пригощає мій татусь містер Ґрінліф!

Отже, Мардж теж вечеряла з ними, і Том не міг нічого з цим вдіяти. Як-не-як, за все платив батько Дікі.

Вечеря видалася непоганою, однак у присутності