Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

За нею поволі входить чоловік у хутряній куртці, просяклій морем і вітром.

— Хальфдане! — вигукує Дивина.

— Ма-мо…, — вимовляє данець венедською, і жінка кидається до нього:

— Повернувся! Не відпущу більше! Нікуди не відпущу!

Рипнули двері. Велимир зчудовано дивиться на брата:

— Звідки ти тут узявся?

— Свейн пішов до Вальгалли, — поволі говорить Хальфдан, — я поміг йому в цьому…

Ярл Гельсінгньору помер з мечем у руках, а мене засуджено до страти. Я прийшов до тебе вдруге, брате Велимире… Хочеш, вбий мене, бо навіщо жити ізгою, якого зреклася Вітчизна?

— Він теж моя дитина! — озивається Дивина, — чуєш, Велимире?

Велимир з хвилину мовчить, а тоді усміхається щиро, по-юнацьки:

— Що ж, прошу додому, братику… Вітчизна тебе зреклася, але на материзну маєш право…

І Хальфдан падає йому в обійми, як колись у дитинстві.

Вечерю готували родом усім. Прийшли Славута з жоною Добряною і тітка

Світанна. Хальфдану, вимитому і вбраному у Велимирову сорочку, трохи мулько на душі, бо він вважає себе не гідним такої зустрічі.

— Як ти дібрався сюди? — розпитує Велимир.

— Врятував мене купець новгородський. Він тебе знає… Василь…

Велимир ляскає себе по лобі і регоче:

— Ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай… А я-то думав, що він давно подався до Гіндії, за батьком своїм…

— Він шле тобі вітання і дарунки. Мені дійсно пощастило, що він зимував у Роскілле, а то б…

— Завтра ж пошлю когось до Градця, — роздивляється Велимир дари Василеві, — чого ж він сам не приїхав?

— Поспішає… Два роки мотався по світі. Скучив…

— А ти сюди надовго, чи як?

— Я… не знаю, брате… Я боюсь…

— Та чого боїшся, брате?

— Я, — зітхає Хальфдан, — є грішником. Я зробив так, аби Свейн помер нерозкаяним у поганстві своїм. Я читав Святе Письмо і тлумачив його сам, а це ще більша провина. Я боюсь свого Бога…, бо мені здається, що Він не любить свої творіння, і є таким же хижим, як Боги Свейна… Мені здається навіть, що й син його лише вдає із себе доброго, бо єпископ Абсальон катує і страчує во ім’я його, а він мовчить, і не подасть знаку, що він не бажає крови… Ти пам’ятаєш Хнельд, Велимире? Її ж таки схопили, і єдине, що я міг зробити — це дати їй легшу смерть, ніж та, що для неї приготували. Я заздрю Василеві, він бо не вірить і не боїться, а я вірю — і боюсь…

— Брате, я не волхв, я воїн, — розгублено мовить Велимир, — і я ніколи не боявся ні Дажбога, ні Світовида, та й нікого з тих, хто живе на Сварзі. Я не знаю, чим тобі помогти… Наші Боги не прагнуть крови, не бажають людської жертви… Для них не треба ламати ні тіло ні душу… Може мати, жриця, поможе тобі зладнати зі збуреною душою?

— Я — лише відунка, — говорить Дивина з жалістю, — бідне моє дитя, я не розумію твоєї муки, хоч і відчуваю її силу. Ну, як можна вчити добру, а творити зло? А саме це роблять ваші жерці, кров’ю на віру свою навертаючи…Може б тобі, синку, спитати ради в мудреців наших?

Хальфдан хитає головою:

— Мудра людина — все-таки лише людина… Я благаю у Бога знаку, та небеса мовчать…

Опісля пишного частування до краю втомленого Хальфдана поклали спати в знайомім вже покоїку. Як пораненим був, то вивчив тут кожну дрібницю. Тіні від свічі блукають по стінам.

Данець згадує, що він наговорив руянським родичам, розмарений піднесенням та хмільним медом, стискає хрестика свого і одмовляє молитву раз, тоді вдруге…

— Вибач мені, Господи… Я тільки людина і я зовсім заплутався. Певне, мав рацію отець Гьюкі, коли говорив, що мирянам не можна читати Святих Писань, аби не впасти у спокусу. А ти не сердься, Світовиде Арконський, на чужинця у володіннях твоїх. Тебе любити легше, а мій Бог — Бог ревнивий…

Подушки пахнуть чистим полотном і якоюсь травичкою. І так далеко від цього дому страх, туга і біль.

— Ма-мо, — знову вимовляє Хальфдан, наче куштуючи незвичне слово на смак, а тоді засинає без сновидінь.

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Тове мертва, нема і Свейна Хвіде, Хальфдан Гаральдссон пішов на вигнання, а Крістофера-бастарда конунг відіслав до Ютландії.

Тепер можна подумати і про вічну славу. Конунга славу і, ясна річ, свою.

За дозволом з Риму, проголошує його превелебність хрестовий похід на острів Рюген, гніздо поганське. Тепер кожен християнин у королівстві Данському, окрім, звісно, рабів, може отримати спасіння душі, не випускаючи з руки меча.

Не самі данці йдуть воювати Рюген, цього разу є у них і союзники.

Ось вони всі на раді у конунга: князь Казимир, веселий лях, що мріє про хрестові походи та подвиги лицарські, Богуслав, чеський лицар, та князь бодричів Прибислав, во хрещенні Готліб, з дядьком своїм, Готфрідом фон Шверином. Усі привели війська…

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Бо пам’ятає мудрість римську — поділяй і владарюй.

П’ятий славин на цій нараді — Мислик, син Любечарів, родом з Аркони, що іменує себе князем руянським. Нещодавно прийняв він віру Христову, зветься нині Міхелем і ладен помагати данцям нищити родичів своїх.

Мислик уже уявляє, як буде правити своїм князівством, бо пообіцяли йому за зраду добрячий шмат руянської землі.

Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість. Все життя почувався Мислик скривдженим та ображеним, нині довести має, що помилились мудреці арконські, і народжений він для того, щоб володарювати.

А військо данське очолює сам конунг Вальдемар, спраглий подвигів во ім’я Христової віри.

Хоч і є