Тарас Прохасько - Так, але…

— писати про якісь одкровення із випадкових зустрічей у дорозі, на вокзалах, на митниці, у міліції. Всіх тих фраґментів, коли інтелектуалові випадає — як то кажуть — зустрітися із правдивою правдою життя. Але був день святого Франциска, тому я знав, що однією з чудесних можливостей людини, яка оповідає, є здатність примовкнути і дати слово усім тим малим братам, які не мають доступу до писаного, бо вони не те що не пишуть, але й не читають.

А я якраз цілу дорогу впродовж кількох днів займався віднаходженням тих деталей ландшафту, які могли би слугувати маркерами для пам’яті. Того дрібного, що надається до запам’ятовування. Заради того, щоби, послуговуючись ним, згодом могти відпрацювати згадування. І щоби про все це колись комусь розповісти.

Аж тут він каже: знаєш, чого я пішов добровольцем на війну? Ну, перше, аби убивати сук, які лізуть. Але то пустіше від другого. Я пішов, аби на то всьо подивитися, вздріти, як є. Так мені тепер здається, що лише за це я вижив. Бо я нічо не хотів, лиш видіти і знати. І увидів, і зробив висновок, і ну його на фіг. Але не кажи мені, і най ніхто не каже, що я воював за Україну. Нє, за Україну, але за український народ, за людей, за общиство. Бо се Україна, а не територія, яка є тільки кавальчиком планети.

Потому він казав, що не може нажалувати людей, які не збираються шукати смисл життя. Бо то, що їм просто так перепало, то не є смисл. Чоловік має бути як Колумб. Має щось відкривати. Йому сороківка, а що він відкрив. Колумб у такі роки вже відкрив Америку. А він — кілька тисяч фляшок і пару дверей не туда. А навколо стільки загадок природи. Оди він дав крілям погризти якийсь корчик, і вони вже не хочуть трави, хочуть тільки того листячка. Не загадка? Загадка. Хоч він не знає, чого так є, що той корчик, але вже знає, який то корчик. І нікому не скаже, бо треба, аби інші мали щось розгадувати.

Ще у нього недалеко від хати десь коло Яблунева вже дванадцять років живе змій. Тепер такий грубий, як лаба. Два роки тому тот змій скинув шкірку. Він взяв лінійку і зміряв — сто вісімдесят сантиметрів. Колись подумав, що може би його ймити і продати у музей. Але стало встидно. Бо як він видить змія стільки років, то і змій видить його. Вже призвичаївся і довіряє. Колись він побачив, як змій сидить і їсть хомяка. І змій його побачив, і побачив, що він бачить, як змій їсть хом’яка. І змій так ніби відвернувся, ніби йому самому стало встидно. Але най змій знає, що якби він за ним охотився, то ще до тижня був би того змія ймив.

З ним було тяжко цілому автобусові. Він був підпилий і — як нещодавно охарактеризувала себе нова переможниця українського конкурсу краси — позитивний, комунікабельний і креативний. Якійсь дівчині порадив забрати ногу з проходу і сидіти по-європейськи. Її молодому чоловікові сказав, що якщо той не буде вступатися за свою жінку, коли їй щось кажуть п’яні аґресивні чоловіки, то вона врешті-решт дістанеться арабам. У хлопця з музикою в навушниках даремно просив ковток фанти з його фляшки, щоб запити черговий пакетик сухої розчинної кави. Здивованій жіночці пояснив, що суть кави не у воді, а у каві, тож її можна їсти не розчиняючи. Акуратного пенсіонера запевнив, що має право кидати сміття на підлогу, бо це вже все входить у вартість квитка. А водія вичитав за то, що той не любить ні своєї роботи, ні свого автобуса, ні людей, яких везе, ні самого себе, бо це не автобус, а якась розвалина із запорошеним незаправленим вогнегасником під задніми кріслами. Сказав, що якби ми десь зупинилися коло води, то всі разом могли би вимити автобус.

Потім він втихомирився і почав показувати короткі відео з війни. Сказав, що дуже радий за общиство, яке доросло до такого проґресу, що кожен вояк має можливість знімати історичні документальні фільми. До такого варто було дожити, бо це інтересно.

Попрощався він несподівано, забажавши попросту вийти десь на пиво. Дуже по-францисканськи. Старий, вважай на себе, сказав він, бо світ жорстокий і всі хочуть тебе обдурити. Я тáкі.

Не так багато, не так мало

Коли я був дитиною, довкола все було не надто добре. Добре було у найвужчому колі довкола, а чим ширшим ставало коло, тим більше з’являлося не надто доброго.

Довкола була страшна брехня. Переважна більшість людей мало що мала. Переважна більшість із них хотіла мати більше. А переважна більшість із цих — мати більше будь-яким доступним способом. Добре, що способів було не надто багато, але і їх вистачало, щоби бачити, як бажання мати будь-яким способом нищить і руйнує тих, хто був довкола. Отож, брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, колабораціонізм, байдужість, зневіра і ще раз неправда. До того ж панувало насильство на всіх рівнях. Всюди були вороги і небезпеки. І розуміння безпомічності в разі чогось небезпечного і безсилля щось змінити.

Все, що мені подобалося, було під загрозою, і з тим, що подобалося, ставало все гірше. Єдиним порятунком для мене і таких, як я, були історії з минулого. Вони виробляли той ґатунок стоїцизму, якому ще дуже далеко до оптимізму, але він вже не дає розчинитися у безнадійності, щось як Новий Завіт і Страсна П’ятниця. Історії з минулого були різного походження — і прочитані, і почуті, особливо почуті, — але всім їм була притаманна визначальна властивість. По-перше, у них завжди йшлося про те, що особливо добрих часів не було ніколи, але все ж вони минають. По-друге, всі історії так чи інакше розповідали про вияви гідності, людяності, людськості, святості у всі ті часи. Це було головною розрадою: виявляється, що саме такі речі, час від часу можливі у найгірших часах, роблять найнестерпніші часи такими, які вдається пережити, які минають.

Однак у випадку з моїм поколінням була