Валентин Терлецький - Кілька років зими

— Куди ви забрали мої папери?

— На експертизу. Там вже наші спеціалісти хай доводять, що з вашої писанини становить загрозу і суперечить нашому законодавству.

— Я нікуди не поїду. Ви не маєте права отак серед білого дня забирати людей та їхні особисті речі без відповідних санкцій.

— Ще й як поїдете! А якщо будете чинити опір, вам же гірше.

— Не поїду. Це беззаконня, це порушення моїх прав!

Чоловік у шкіряних пальчатках зробив ледь вловимий знак напарнику і той кількома вправними рухами скрутив Івана, а потім виштовхав його на сходи. Вони спустилися на перший поверх і пройшли повз квартиру Софії, звідки теж долинав якийсь незвичайний шум. Іван зробив надзусилля і змусив свого конвоїра зупинитися навпроти її відчинених дверей. Він побачив, як кілька людей у плащах, схожих один на одного, як рідні брати, виводили з кухні та одягали дітей, які знайшли притулок у Софії. Сама жінка плакала в коридорі й благала не чіпати нещасних сиріт. Іван шаленів від люті, він зробив спробу вирватися з цупких рук гевала, але той ще міцніше стиснув його лікті за спиною. Іван лише захрипів від болю і безсилля.

Аж раптом відчув, як обійми його ката різко ослабли, і тієї ж миті вони обидва повалилися на підлогу. Іван нічого не розумів, а лише помітив, як із розбитого черепа охоронця розтікалася підлогою чорна кров. Поруч із ними неголосно зойкнув і впав ще й маленький чоловік у чорних пальчатках. Лише тепер Іван міг роздивитися, що позаду них стояв Григір Заливаха із залізним прутом в руках. Він важко дихав, із його очей пирскала небачена до того злість і відвага, аж навіть Іванові зробилося лячно. За якусь мить Григір вломився до квартири Софії і кількома потужними ударами залізного прута поклав усіх чоловіків у плащах.

«Розлючений гіпопотам», — чомусь промайнуло в Івановій голові. Він кинувся на допомогу сусідові, але справу було вже зроблено — на підлозі квартири здригалися у передсмертній агонії тіла трьох агентів.

Раптом у дверях з’явилася жінкоподібна істота — дружина Григора, яка одразу почала кричати на чоловіка. Григір повільно обернувся і лише тут в його очах промайнула свідомість. Він повільно приходив до тями. Все ще стискаючи обома руками закривавлений прут, він з жахом подивився на свою дружину і затремтів усім своїм здоровенним тілом. Тепер Григір вже не був схожим на розлюченого дикого звіра.

Іван наказав Софії швидко збиратися і сам допоміг дітям одягтися. Вони схопили найнеобхідніші речі й вибігли з квартири. Із сусідніх дверей налякано визирали люди. Іван підштовхнув Софію з дітьми до чорного виходу, бо розумів, що у них надто мало часу. Вже у дверях він обернувся, на мить замислився та притьмом кинувся назад. Схопив за руку Григора, котрий, наче зачаклований, дивився на свою жінку, яка, втім, не наважувалася підійти до нього близько і боязко позирала на прут у його руці, і потяг сусіда за собою. Вже за кілька хвилин вони бігли всі разом темною вулицею до найближчих підворіть, що чорніли страхітливими проваллями у снігових заметах, наче роззявлені пащі невідомих істот. Ще мить — і одна з цих пащ проковтнула їх…

Кілька довгих ночей, кілька, не менш довгих, днів вони ховалися в підвалі покинутого будинку на околиці міста. Їжу, воду, теплий одяг для них та дітей принесла звідкись Софія — як вона сказала, «допомогли добрі люди». Їй довелося сховати своє оранжеве волосся під шапкою, адже після тих драматичних подій їх, напевно, розшукували. Але вона не втрачала надії, що за якийсь час вони повернуться до свого помешкання, хоч Іван і переконував її, що це малоймовірно. Скоріш за все, в їхніх квартирах вже влаштовані засідки. Тому про повернення додому годі було й думати — так вважав Іван.

Увесь цей час Григір Заливаха сидів у кутку підвалу, мовчки дивився в стіну і сопів. Ніхто не наважувався звернутися до нього із якимись запитаннями, бо всі розуміли, що пережила і досі переживає ця добра й лагідна людина, яка змушена була пролити кров.

Про те, що сталося того нещасливого дня, вони взагалі воліли не згадувати. Втім, зовсім відмовчуватися на цю тему було не можливо. Іван намагався триматися якомога веселіше, хоча його душевний і фізичний стан були далекими від рівноваги. Софія обробила йому рани та забої, але він дуже соромився і всіляко відвертав її увагу від себе. Він казав, що зараз її допомоги більше потребують ті четверо дітей, яких вони вивели із собою. Налякані, втомлені й змерзлі, діти сиділи біля вогнища, кліпали заплаканими очима, а дорослі й самі не знали, що мусять робити далі.

— Що вони шукали у вас? — спитала Софія, коли нарешті хоч трішки вляглися перші бурхливі емоції.

— Вони не шукали, вони точно знали, що я щось пишу. Вони прийшли саме з цією метою — вилучити всі мої записи і забрати мене на допит.

— І що сталося з вашими рукописами? Невже вони їх…

— Так. Вони їх забрали. Я не зміг нічого зробити, настільки несподіваним було це вторгнення. Вони поклали все у чорний мішок.

— І ваш новий рукопис також?

— На жаль, також… — лише зараз Іван вимовив це вголос і уповні усвідомив свою втрату.

— Як таке могло статися? Адже ця ваша повість — це найкраще, що могло бути створено в наш час! — на очах Софії з’явилися сльози.

— Могло бути… Але не буде.

— Не кажіть