Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Марко, Дмитро й Тимофій із незворушним виглядом пішли до дверей. Марко метнув корчмареві монетку, яку пан Айзік зловив на льоту і ввічливо кивнув трьом молодим хлопцям на знак прощання. Але коли Тимофій проходив повз Ходики, той поблажливо поклав йому руку на плече й неголосно промовив:

— Ти, соколе, будь тихішим — я ж не завжди проходитиму повз. Воно то зрозуміло, що Кражевський — тварюка, але все ж надалі пильно стеж за собою, пане Клесінський. А братові своєму передавай мої найкращі побажання здоров’я та щастя.

Тимофій кисло посміхнувся до нього і швидко вийшов із корчми. Решта відвідувачів розраховувалися з Айзіком і теж залишали корчму — після бійки настрій пити зник у всіх.

Опинившись на свіжому повітрі, троє молодих людей пішли геть від корчми. Дмитро дрібно сукав ніжками слідом за козаками й усе ніяк не міг отямитися. Треба ж! Він посмів заговорити із самим війтом!

— Скажи мені, мій милий друже, — Марко зупинився й узяв Дмитра під лікоть, — і що це на тебе найшло, що ти так хоробро побіг шепотітися з війтом?

— Та якби я промовчав, то пропали б ви! — відповів Дмитрик. — Ці двоє були перед вами винні, але відповідали б за їхню провину ви. Не скажи я війту, що пан Тимофій — шляхтич, зле вам довелося б. Справа дійшла б до суду, де воєвода доклав би весь свій вплив, аби вас строго покарали. Хоча права втручатися в суд лавників[36] він не має. Сокольничий у нього в милості останнім часом. Ви, певно, так і не зрозуміли, як тут люди живуть! Сподіваюся, що вам це з рук зійде. Найкраще вам, звичайно, примиритися з цим Кражевським.

— Ще цього бракувало! — презирливо сказав Марко.

— Він має рацію, Марку. Тут не Запоріжжя — тут цінують дзвінкі монети і благородне походження. І сьогодні воно нам із тобою стало у пригоді, — Тимофій уже охолов і, обдумуючи те, що трапилося, розумів, що вони дуже легко виплуталися з цієї халепи. — Тільки одного ніяк не зрозумію: чому ж війт так просто нас відпустив? Невже його дуже вразило моє ім’я? Щось тут не так!

Дійсно, чому Ходика, почувши його ім’я, спочатку запитав про сім’ю, а потім поспішив зам’яти справу просто на місці, не доводячи до суду? Що могло пов’язувати подільського шляхтича й київського війта? Та й поведінка корчмаря викликала в Тимофія здивування: треба ж, єврей — і сказав правду!

— Це добре, що Марко сказав мені, хто ти! Ти ж, пане, за народженням вище від Кражевського, хоч православний і низовий козак. Тому це була єдина обставина, яка могла подіяти вам на користь, — подати все, як п’яну бійку шляхтичів, — вів далі Дмитро. — А ти, Марку, хіба не впізнав свого колишнього сусіда, пана Голуба?

Марко насупився, але потім пригадав, що справді колись на одній вулиці з його сім’єю жив якийсь Голуб. Тільки от, вернувшись додому, він його не згадав і тому не питав, куди той подівся.

— Чому це я мав його впізнавати? Яка мені до нього справа?

— Та справа-то пряма! Дивно, що ти його не впізнав. Схоже, він тебе теж. Голуб був вашим сусідом, а коли став урядником, перебрався в багатший будинок. І хіба ти не знаєш, що він дуже допомагає тітці Гапці? Вона ж за околицями має невелику земельку, на яку вже давно хто-небудь свою лапу наклав би, якби не заступництво Голуба.

— Ти що цим хочеш сказати? — знову нахмурився Марко. Виходить, його мати плутається з урядником?

— Тільки те, що ти про матір поганого не думай! Голуб овдовів, має трьох доньок і тепер лише про них і піклується. Не раз придивлявся до самотніх жінок, щоби дібрати їм добру мачуху. Та тільки надто вже перебирав! А твоя мати й серце добре має, і майно. Вона якраз підійшла б! Лише батько твій усе живе й живе. Пошли, Господи, йому довгі літа! Але щойно твоя матінка, убережи Боже, овдовіє, то Голуб відразу з нею одружиться, точніше, з її майном. Він і допомагав і захищав тітку Гапку всі ці роки в надії, що коли-небудь сам здобуде її землю.

Марко з досади закусив губу. Згадалися йому слова матері про те, що їй допомагали друзі. То от які друзі! Утім, Марко розумів, що Голуб, користуючись своїм становищем, усе ж захищав його сім’ю, нехай навіть у корисливих цілях. Із задуми його вивів голос Дмитра:

— А тепер проведіть мене додому, будь ласка. Може, коли Наталя побачить, з ким я був, то не лаятиме за те, що так пізно прийшов.

Марко з Тимофієм, ховаючи усмішки, весело перезирнулися.

— Ходімо, жертва жіночої пристрасті та ревнощів! — сказав Тимофій.

Дмитрику сьогодні щастило: коли він прийшов додому в супроводі двох багато вдягнених козаків, Наталя і справді ласкаво його зустріла. Обличчя бідної жінки було страшенно спотворене шрамами від віспин, але в погляді, яким вона дивилася на чоловіка, Марко вгадав жагуче кохання до Дмитра. Йому стало шкода Наталю — за цим потворним обличчям ховалася чуйна й добра душа люблячої дружини та лагідної матері, яка неодмінно проявилася б, якби неприязнь чоловіка та людей не заганяла всю її ніжність, усю ту ласку, для якої була створена Наталя, на задвірки її душі. Марко зрозумів, що поки Дмитра не було вдома, вона дуже переживала і хвилювалася за нього, аби той не потрапив у біду. Тому козак ввічливо відхилив запрошення Наталі до пізньої вечері, пославшись на те, що вдома його чекає мати й теж хвилюється, і він змушений, на превеликий жаль, відкланятися. Марко розумів, що найкраще залишити дружину наодинці з коханим чоловіком, тож