Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Боже, котра година? Дай поспати! — прошепотіла Ляна і накрила голову подушкою.

— Дєвушкі, я — у собор святої Софії.

— А, ну давай, тільки дверима не грюкай! — попрохала я. — І купи ці, як їх, полуниці!

— Та ж їх на вечерю дають.

— Я не хочу таких, перемацаних і перебраних. Купи! І йди вже нарешті.

— Іду-іду. Спати сюди приїхали, теж мені принцеси.

І Лілька побігла, грюкнувши дверима. Лянка під бронею з подушок і покривала аж завила.

Той день ми розпочали походом у турецьку баню, де я отримала неймовірну насолоду від масажу зі скрабом. Мене відполірували до стану яєчної шкаралупки за кольором і за гладкістю. Лянка стала рожева, як дитяча попка в підгузках.

Потім ми поснідали і пообідали водночас. А тоді знову налаштувалися пройтися крамницями. Лілька якраз повернулася.

— Ні, дівчата, ви вчора увесь базар скупили. Давайте сьогодні у Голубу мечеть підемо, — пропонує Ліля.

— Ти що, збочена якась? — питаю я. — Ти ж щойно була у Софії. Тобі мало?

— Я туди не потрапила. Там сьогодні вихідний день. Ми тільки з Санькою каву попили, і я до вас.

— Але ж мечеть навпроти!

— Але ж тоді там ніхто не молився. Так не цікаво!

— Ти хочеш, щоб мусульмани відмолили усі твої християнські гріхи? — жартує Ляна.

— Я не така грішна, як ти думаєш, — тут же образилася Лілька.

— Ну, добре вже. У нас і так особливих планів на сьогодні не було, а Істиклялем прогуляємося після мечеті, — погодилася Рокса. І на німе Лільчине запитання додала:

— Це щось типу Хрещатика або Арбата…

— Домовилися, — сказала Лілька.

Приблизно о третій приїхав наш екскурсійний автобус, і ми попрямували до ісламської святині.

Дорогою щось бубонів гід. Лілька, присівши на переднє сидіння поблизу нього, грайливо шепотіла йому на вухо. От дзиґа! Вся група дивилася на неї недоброзичливо, і на мить мені навіть здалося, що зверхньо. Чому? Самі без гріха?!

Наша нечисленна група висипала на парковці поблизу пам’яток.

— Шановні туристи, — звернувся до нас кирпатий Санько. — По-перше: тут заведено залишати невеличкі пожертви. А по-друге: у мечеть не дозволяється заходити з оголеними руками і ногами, а також необхідно роззутися. Тому усім, кому це потрібно, при вході дадуть напрокат спеціальні накидки.

Ми підійшли до величного архітектурного комплексу з шістьома мінаретами. Його дуже добре видно з літака, коли летиш над Стамбулом. Мене кожного разу вражає, як тут уживається поруч європейське і азійське. Перше — з його темпом, розкутістю і багатством, і друге — з його мовчазною самоповагою, суворістю і нищівною бідністю. Це мені так нагадує рідну Україну, де Макларени і Бентлі їздять одними дорогами з «Запорами» минулого століття.

Лілька з гідом та іншими попхалися всередину. А ми з Лянкою вирішили пересидіти екскурсію в затишному кафе поблизу. Однак, задзвонив її телефон, і вона зникла поміж дерев. Я відкрила пляшку води і присіла неподалік на поребрик, у тіні рожево квітучого дерева. Вдома такого шибайголівства я собі, звичайно, дозволити не могла. Статус не той! А тут я була такою ж туристкою, як усі інші.

Незабаром Рокса повернулася, посміхнувшись моїй безпосередності. І уже було відкоркувала негазовану воду, щоб скласти мені компанію, як раптом невідомо звідки перед нами виросла Лілька і претензійно затараторила:

— Дівки, що ж ви мене не попередили, що там видають прикритися шматами із запахом триденних шкарпеток! — ображено-гидливо.

— Минулого разу, коли ми тут були, їх очевидно попрали, бо нічого не «штиняло», — відповіла я.

— А я туди не ходила і зараз не хочу, — відхрестилася Лянка.

— Ну, ви даєте! Зовсім мене за дурну тримаєте! — огризнулася Лілька.

— Та далася тобі та мечеть! Ходімо, подивишся купу інших цікавих місць, — сказала я. — Вони усі тут на відстані п’яти-десяти хвилин. Ми усе тобі покажемо.

— Ні! — відрубала Лілька. — Я вже зі Саньком домовилася. Спочатку ми йдемо групою, а потім увечері прокатаємося на катері протокою. Якщо хочете, можете до нас приєднатися.

— Лілю, не розумію, нащо тобі той пупсик здався. Йому ще вчора мама шмарклі витирала. Роман на півтора дні? Ми ж завтра відлітаємо. Чи ти плануєш тут займатися збором податків на базарі?

Лілька якусь мить спантеличено мовчала.

— Любо, у вас з Лянкою така нудна програма. Вам нецікаво, бо ви тут були. А я хочу усе побачити, і цей Саньок — єдиний, крім вас, з ким можна тут спілкуватися, — пояснила з притиском. — То я піду?

— На, накинь, педофілка, — засміялася я і витягла із торбинки нову шаль.

Лілька зникла за натовпом, що скупчився довкола дивного мужчини з довжелезними закрученими догори вусами. Він охоче презентував їх усім цікавим за гроші.

Взагалі, тут багато таких диковинок для туристів. Можливо — це єдиний шанс для тих бідних людей бодай що-небудь заробити.

Раптом Роксолана, стримуючи радість, сповістила:

— Ти не вгадаєш, хто дзвонив!

— Рішард, — буденно.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Ляна.

— Прочитала на твоєму обличчі. Надіюся, ти його не діставала?

— Ні, що ти. Я навіть нічого не питала. Це він поцікавився, чи все гаразд і коли ми повертаємося.

— Молодець! Поводься так, ніби нічого не було, — підморгнувши, сказала я.

Здається, Лянка таки повірила в те, що за свій шлюб треба боротися. Такі, як Рішард Марчей, варті додаткових зусиль. Просто їй треба його приручити, а вона не знає, як.

Невесела якась у нас вийшла подорож… Форс-мажор.

Мій полковник

Була субота. Довкола нашого будинку роїлося, як на сільській гноярні. Усе чистилося, милося і прибиралося. Садівник, як нещадна перукарська машинка, майже «під нуль» стриг газони. Василь білив дерева і не відразу помітив, що я повернулася. Садівництво було його хобі.

— Васильку, я вже вдома, — крикнула йому у спину.

— З приїздом, Любо. Давно не бачилися, — зіронізував він, не випускаючи із рота сигарету.

Найбільше моєму приїзду зрадів наш пес Рокфор. Він крутив хвостом, як балерина свої фуете. Я кинула йому у пащу шматочок сира, завбачливо захоплений з літака. Це його улюблені ласощі.

— Мамо, що ти мені привезла? — гукнув малий, вибігши мені назустріч.

Орест відразу ж почав розривати запаковані в аеропорту в целофанову броню сумки-лялечки.

— Ну, як ви