Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».

Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.

— Зажди! — нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:

— Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…

— Дякую, — сказав Влад із жалем. — Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.

І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…

* * *

— Тебе зарахували, — сказала мама.

Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері — о двадцять другій десять — у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.

Сорок хвилин тому мама вийшла — ніби за хлібом, — але виявилося, що списки вступників уже вивісили.

— Тебе зарахували, — повторила мама зі священним жахом. — Молодець, Владку…

Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.

— Ти не помилилася? — запитав безнадійно.

Мама замахала руками, як вітряк під час бурі.

Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…

— Такий божевільний конкурс, — тихо сказала мама. — Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?

— Радий, — підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза — Влад відбив би собі м’яке місце.

Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?

Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.

Що ж, отже, це він… талановитий?

* * *

— Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, — самовдоволено сказав професор. — Ви — безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.

Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.

Владове самолюбство було втішене.

Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов — однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.

«Це Доля», — думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального — зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…

З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?

Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:

— Що сталося?

— Зле почуваюся, — тихо мовила мама. — Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.

Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:

— Задуха…

— Нічого не сталося? — запитав він тривожно.

Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.

— Ти не хвилюйся, — сказав Влад. — Тепер усе буде гаразд.

— Так, так. Ось лава, давай присядемо.

Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.

* * *

«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять — випускники школи номер сто тридцять три.

До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.

За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».

Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.

Тінь її повзла асфальтом — чорний чотирикутник.

Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.

Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.

І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Анжела

* * *

Поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки. Підсвічені фарами сніжинки летіли назустріч, билися об скло і неслися назад, а на їхнє місце прилітали нові. Темний ранок уявлявся космосом. Час був ранній, хмари суцільними, світанок не квапився.

Іноді — дуже нечасто — траплялися зустрічні машини, нагло сліпили фарами й забиралися геть слідом за летючими сніжинками, назад, у минуле. Спати не хотілося. Почалося «сьогодні», вкрай важливий і напружений день, зовсім не апатичне «вчора»…

Дальнє світло фар пробивало простір далеко вперед, а смугасті стовпи і нечасті дорожні знаки спалахували біло-блакитним відбитим вогнем. Світало. На зблідлому небі позначилися верхівки сосен, сніг на розчепірених гілках, позначився зрештою й ранок. Попереду на дорозі з’явилася людська постать біля приткнутого до узбіччя авто.

Влад пригальмував.

На дорозі стояла, піднявши руку, жінка в довгій рудій шубі. Більше довкіл не було нікого — незаймані замети і червоний автомобіль, що трьома колесами провалився у засніжену вибоїну.

«Щоб так в’їхати, потрібно довго тренуватися», — подумалося Владові.

— П-пробачте, — мовила жінка.

Вії в неї змерзлися разом з нанесеною на них тушшю. Вилиці були дуже червоні, губи запеклися на вітрі, а те, що спочатку видалося Владові вкритою снігом шапкою, виявилося копицею каштанового волосся, щоправда, теж засніженого.

— Не могли б-б… допомогти, — сказала жінка, цокаючи зубами. — Я застрягла…

— Добрий день, — приязно привітався Влад.

— …на буксир! — заблагала жінка. — 3-замерзну… М-мобілка не бере… Д-д-д…

Провалюючись у сніг вище колін, Влад обійшов навколо червоної машини. Вибрався на дорогу, потупав ногами, намагаючись витрусити холодне і мокре з високих черевиків:

— Сідайте за кермо і виверніть максимально ліворуч…

Відчинив свій багажник, витяг трос. Пані вже сиділа за кермом, схожа у своїй величезній шубі на ведмедя-технократа.

Влад зачепив постраждалу машину, виїхав на більш-менш тверду місцину і потихеньку дав газу. Трос натягнувся, салон наповнився смердючим вихлопом, колеса крутилися вхолосту, у дзеркальце заднього огляду Влад бачив, як смикається у вибоїні червоний автомобіль, — наче мишка, хвіст котрої надійно припечатала кошача