Люко Дашвар - Биті є. Макс

Та й у Ганниній хаті зимно лише першу мить. Навіть ледь теплі батареї гарячішають від радісної метушні. Назустріч хазяйці і гості мчать двійко різномастих псів – один маленький і, певно, дуже гавкучий. Другий – поважний, як білий гриб під березою. Не поспішає, обнюхує Дору прискіпливо. Йому заважає хлоп’я рочків п’яти. Виникає у передпокої, коли Ганна Іванівна і Дора ще й пальт не познімали. Обхоплює Ганну Іванівну за ногу – от точнісінько так само, як мала Дора маму із татом на замковій горі: ох же, люблю я вас! Сувора секретарка залишає у передпокої пальто і незворушність, стає геть іншою – як… Дорина мама. Усміхається, обнімає хлопчика, підхоплює на руки.

– Щастя ти моє…

Усі скопом котяться до вітальні, а там сива пані з брошкою на комірці білої блузи поправляє тарелі на столі.

– А Славко допомагав мені огірки на олів’є кришити…

– Помагав! – підскакує хлоп’я, сіпає Ганну Іванівну. – Бабусю! Їсти! Давайте уже їсти!

Тягне Дору до столу.

– Тьотю… Хочеш олів’є?

Уже за столом Ганна Іванівна пояснює малому Славкові: тьотя Дора розмовляє руками. Хлоп’я дивиться на Дору, як чудо із чудес.

– Ух ти! Я теж хочу…

Дора усміхається. Киває – навчу. Руки літають – у вас гарно.

– Гарно? У нас гарно?

У вас тепло. І смачно, як удома.

– Дуже смачно! Я ж огірки кришив!

Ялинка сяє, телевізор демонструє свої версії святкових каталізаторів, за вікнами спалахують вогні феєрверків, Славко змагається із ними – знову і знову запалює бенгальські вогні, розмахує ними – радість! Дора ковтає червоне вино з високого бокала рівно опівночі, заплющує очі і загадує, щоб у новому році їй завжди було так тепло і затишно, як оцим людям у невеличкій двокімнатній квартирі на околиці Києва. Зиркає на Ганну Іванівну: тут же немає горя? Так же? Нема?

Після півночі Ганна Іванівна укладає змореного Славка, сідає поруч із Дорою, обнімає, і, може, тому, що оце вперше після маминого від’їзду хтось обійняв Дору так само ніжно й з любов’ю, дівча не втримується. Хвиля неймовірної, відчайдушної, холодної самотності виникає у теплому святі від звичайного дотику чужих рук, прибиває Дору до Максової секретарки. Схлипує – от і не плакатиму! А сльози не чують. Не ллються рікою, тихо котяться. Пси попросиналися. Сидять біля Дориних ніг, крутять головами: ти чого?! Сива пані не заважає: акуратно знімає брошку з комірця білої блузи, кладе на поличку біля дзеркала, суне до маленької кімнатки, де спить Славко.

– Ну… Тихо, тихо, сонечко… – Ганна Іванівна притуляє до себе дівча, гладить по чорних кучерях. І хоч розуміє, що в горі геть усі небалакучі, однаково сльозами сходять, та жаліє: й не виговоритися дитині… Що за доля за плечима? Як запитати, аби не нашкодити?

Та Дора обриває жалі. Обережно відсторонюється від Ганни Іванівни. Дивиться їй в очі.

– Ви не служниця! – літають руки, беззвучно повторюють вуста.

Ганна Іванівна вражається: трьох слів вистачає, аби окреслити ціле її життя. Сльози на очі – не служниця! Операційна медсестра із двадцятирічною практикою. Лікар без досвідченої операційної сестри за скальпель не візьметься. Професорші Вербицькій інструмент подавала, а Іветта Андріївна будь-кого до операційної не впустить.

– Ти зраджуєш своїй місії, Ганно! – тільки й мовила суворо, коли прощалися.

– Простіть, Іветто Андріївно, – прошепотіла. Серце краялося: донька з дому пішла сенс життя шукати, покинула на Ганну Іванівну малого Славка, стара мати без інгалятора спати не лягає. Одна на всіх заробити мала. За чисті підлоги в багатих хоромах Ганна Іванівна утричі більше отримувала, ніж коли людям життя рятувала. І як усе те пояснити?

– …І не секретарка! – шепоче.

Дора киває, простягає руку, гладить Ганну Іванівну по плечу. Операційна медсестра з двадцятирічною звичкою тримати будь-які емоції під контролем, діяти швидко і вивірено точно, відсуває тарелі, спирається на стіл, закриває лице руками – ридає беззвучно і гірко. Наче німа бідкається.

…Вранці при сонці – усміхалися, гнали геть нічні німі одкровення.

– А на балу, пані Доро, ви найкрасивішою були! – згадує Ганна Іванівна, підсуває ближче до Дори гарячий чай і шматок домашнього торта. – Особливо на тлі гостей-коконів. Ох, і смішно ж вони виглядали.

«Так, так. Смішно…» – киває Дора.

– А журналіст… Патлатий такий, у розтягнутому светрі. Максиму Володимировичу дуже не сподобалося, що він вас ковдрою укрив.

Дивиться на Дору, чекає звичного – так, так. Дора мовчить. Кладе долоньки на коліна. Заперечливо хитає голівкою.

– Що? Єдиний здогадався зігріти вас.

Дора знизує плечима: й не журналіст зовсім! Надто молодий. На хлопців із Дориного класу схожий. Певно, тільки-но школу закінчив. І вже нахаба. Поклав долоні прямо на голі Дорині коліна. От вона б…

Дістає з сумки блокнотик і ручку. «Подякувати б йому», – пише. Червоніє густо, і доросла, розумна, бита життям Ганна Іванівна раптом з веселим азартом відчуває себе пустотливим амуром – і крильця є, і стріли знайдуться.

– За день відшукаю! – обіцяє спокійно, наче й не бачить Дориного хвилювання. – Подякуєте, пані Доро.

Насправді?! Страх і захват перемішуються в одному сяючому Дориному погляді. Серйозно?!

– Як відрізано, – киває операційна медсестра і відчуває, ніби знову подає вкрай потрібний інструмент дуже значущому і всезнаючому Лікареві, який точно врятує ще одне життя.

За день не вийшло – свята. Юлія Скачко скористалася відсутністю шефа, дременула у Карпати з гір на санчатах льотати та в колибах гаряче вино пити, а списки всіх запрошених на бал, у тому числі й преси, – у закритій шухляді її столу лишилися. Ганна Іванівна шарпонула Юлю в колибі несподіваним дзвінком: як списки переглянути?! Скачко вказала на Августа, той повернув до Скачко, Юля, певно, за добу після першого дзвінка протверезіла і згадала, що у столі Макса є запасні ключі від шухляд її столу, і врешті-решт усе збіглося на білому столі у Максовому кабінеті.

Третього січня Ганна Іванівна перехрестилася подумки, поїхала до фонду. Суперечка з охороною офісного центру забрала небагато часу і немало нервів: секретарка наполягла, аби охоронець пішов до шефового кабінету разом із нею, на власні очі пересвідчився: вона бере тільки ключі від кабінету Скачко, а з кабінету Скачко виносить тільки список запрошених на бал журналістів. За п’ять хвилин ішла геть зі списком преси, переглядала на ходу – жодної слушної думки щодо подальших пошуків.

Ганна Іванівна пішла перевіреним шляхом. До ночі набирала в «пошуку» прізвища зі списку – Інтернет відригував хибною інформацією і десятками фотографій. Жінки-репортери, чоловіки-оглядачі, панянки-початківці зі звучними псевдо… Жодного хлопця! Чи не папараці часом, що він без запрошення пробрався