Сергій Бут - Листи з того світу

«Ну звісно, усі ці люди працюють в одній команді. Це ясно, як Божий день. Вони бубонять під ніс незрозумілі віршики, відволікаючи мою увагу, й за певним сценарієм урухомлюють блюдце. Шарлатани!» Переконуючи себе у слушності власних думок, я не помітив, як рука почала самовільно рухатися від букви до букви, й уже наступної миті мою тверду віру в абсурдність цього ритуалу зруйнував голос Альберта:

— Володимир.

Він промовив «Володимир»! Він назвав ім’я мого батька!

«Господи! Як? Звідки? Хто їм сказав? Спокійно, Андрію, всьому є логічне пояснення…»

Я погортав сторінки власної пам’яті й таки знайшов відповідь: паспорт, пред’явлений на вимогу орендодавиці наступного ж дня після заселення.

«Ну звісно! Звідки ще вона могла дізнатись ім’я мого батька? Це ж треба, купитися на такий дешевий трюк. Ну, шановна Ельзо, володарко темряви, пам’ять у вас феноменальна!»

Доки я подумки виспівував оди своїй хазяйці, вона продовжувала штурмувати потойбічний світ.

— Чи впізнаєш ти серед нас близьку тобі людину, духу?

Аромат тліючих паличок нагнав на мене втому та сонливість. Альберт у моїх очах чомусь подвоївся і, дублюючи самого себе, промовив: «Син». Це мало не роздвоює мою особистість. Але я опанував себе.

«Е ні, шановна публіко, фокус із одурманенням викрито! Зі мною цей номер не пройде! Приготуйтеся гасити ваші палички і про свічки не забудьте».

— Досить!

Синхронність, з якою очі псевдомагів відірвалися від блюдця й націлилися на мене, вразила. Але спинити мене було годі.

— Усе це — загальні питання. Мені хотілося б дізнатися в духа те, що знаю лише я.

Поглядом переможця я зміряв учасників сьогоднішнього сеансу, які дивилися на мене не вельми приязно. Проте розпорядниця сьогоднішнього таїнства сприйняла кинутий мною виклик із гордо піднятою головою.

— Ну що ж, спробуйте. Тільки заспокойтесь і замкніть коло.

Я прислухався до поради кураторки й поклав руку на стіл.

— Шановні вищі сили! — з іронією почав я, та згадавши, що ми викликали начебто дух мого батька, миттєво виправився: — Шановний духу, як було сказано, батько мій уже на тому світі, і якщо ти справді його втілення чи якась інша пов’язана з ним субстанція, — будь ласка, дай мені відповідь: на якому кладовищі знайшло спокій його тіло?

Не потрібно було бути великим психологом, аби передбачити реакцію присутніх на моє запитання — вони виявилися обеззброєними.

«Ну що, панове чаклуни, віщуни та шарлатани, як вам мій іспит? Ця інформація фігурує в моїй пам’яті під грифом „цілком таємно“, і ніхто, жодна інша особа в цій країні не володіє нею, навіть рідна мати!» У кімнаті, наповненій запахом плавленого воску й ароматизованих паличок, залягла тиша.

Я не міг натішитися, дивлячись на обличчя своїх опонентів, що зазнали поразки. Юнак із Канівлоцьким витріщилися так, наче я мав на руках роял-флеш, яким вибив їхній непереможний стрит-флеш. Пані в капелюшку на деякий час оніміла, переставши промовляти свої мантри. Її чоловік розгублено крутив головою, обводячи поглядом присутніх, і лишень Альберт скидався на незворушну скелю. Утім Ельза Олександрівна не піддалася паніці й вирішила продовжити сеанс.

— Духу, ми всі просимо тебе дати відповідь. Скажи нам, де спочило твоє тіло?

Почет розпорядниці прийняв гру, й усі повернулися до виконання своїх ролей, хоча одного погляду було досить, аби зрозуміти, що їхній дотеперішній ентузіазм вичерпався.

— Щойно ти був із нами, духу. Дай нам останню відповідь, і ми відпустимо тебе…

Раптом якась невідома сила загасила свічку на столі. Сполошений цим явищем, Канівлоцький вигукнув «стоп!» і зірвався на ноги, чим сплюндрував мій тріумф. Поглядом, готовим знищити все живе, я стріляв то в Канівлоцького, то в білявого нащадка. Однак невдоволення ситуацією виказав не тільки я. Ельза Олександрівна різко прибрала зі столу руки і схопилася за скроні, не забувши приправити обличчя гримасою болю. За секунду її кінцівки викрутило, а тоді якась невидима сила підняла її з місця і вихором винесла з кімнати.

Вистава закінчилася, панове, дякую за увагу!

Ми з Альбертом знайшли непритомну Ельзу Олександрівну на підлозі в передпокої. Її тіло не подавало жодних ознак життя, здавалося, вона навіть не дихала. Сімейство аристократів узялося приводити її до тями. Благо, вона лише зомліла, і склянка води, принесена з кухні білявим молодиком, оживила хазяйку, хоча вигляд вона мала кепський.

Споглядаючи результат власної ініціативи, я притулився до стіни, розчавлений тягарем провини. Вибачення, що я міг би висловити Ельзі Олександрівні та її соратникам, були б єдиним шляхом до моєї реабілітації. Поки я міркував над миротворчою декларацією, пані в капелюшку зібрала свій чоловічий виводок і рушила до дверей, гукнувши з порога:

— На все добре! Одужуй.

Не дочекавшись відповіді, сім’я покинула квартиру. Канівлоцький вибіг услід, залишивши мене з хазяйкою та її товаришем. Коли двері за ним зачинились, Ельза Олександрівна кинулася в обійми Альберта. Її плечі здригалися від плачу. Я запропонував допомогу, та чоловік жестом руки попросив дати їм спокій. Моє сухе «вибачте» розчинилось у сльозах ворожки.

Лампочки, укручені мною в під’їзді, сьогодні не додавали радості, і я підіймався сходами з низько опущеною головою. Відчуття перемоги повністю затьмарив напад, що стався в Ельзи Олександрівни. Ще більше дошкуляв факт, що я використав ім’я батька в цій ганебній грі, результати якої були відомі заздалегідь. Азарт недосвідченого підлітка став предметом для детального самоаналізу: оступився, мов дитя, загравшись іграшками, хоча бавитися цією таємницею не мав жодного права.

Урешті, після емоційно насиченого вечора, я впав на диван, знищений власною самокритикою.

Попри шалену втому, заснути не вдавалося. Спокій викрадали спогади про батька та його мужній вчинок. Збентежений погляд блукав кімнатою, аж поки не наштовхнувся на коробку з-під зефіру, знайдену в гробівцю Ісаєвих. Вона змусила мене підвестися з дивана. Покрутивши її в руках, я дістав лист. Очі вкотре побігли рядками, написаними незнайомою жінкою кілька десятиліть тому, й після прочитаного виникло відчуття дежавю.

Щось не давало мені спокою. Інтуїція була насторожі.

Тримаючи зжовклий папір, я намагався збагнути, що посіяло мою тривогу. Я шукав причину. Думка не відпускала мене… Не відпускала. Раптом я зрозумів, у чому справа, і кинувся до столу, відкриваючи одну за одною шухляди. Я знав, що шукаю. У переважній більшості моїх пошукових операцій я не відав, що мене чекало, і знахідки зазвичай ставали несподіванками, але не цього разу. Пошуки дали результат, і лист з італійської Венеції, куди батько поїхав на роботу, нарешті опинився в моїх руках. Його останні слова, останні настанови, адресовані мені…

Узятися за читання завадив гуркіт вхідних дверей, що сповістив про повернення Ельзи Олександрівни. Відклавши лист, я