Таня Малярчук - Забуття

постать відкидала таку велетенську тінь, що в ній усі інші історики здавалися дрібними комахами, які копошаться в недоїдках з панського столу. Липинський довго не наважувався стати одним із них. Він мав у запасі кілька готових статей, але нікуди їх не відсилав, немов чекав схвалення когось, кому міг довіряти. Доманицький схвалив і похвалив, більше того — він дорівняв Липинського собі, а отже, й усякому іншому діячеві української культури, в якій через крихітні масштаби часто було тісно і тхнуло інтригами й конкуренцією.

До Нового року Липинський все-таки надіслав до редакції «Ради» дві свої перші історичні статті українською мовою. Від будь-якого гонорару, звісно ж, відмовився, вважаючи себе — нащадка польських колонізаторів — апріорі винним українському народові до кінця життя. Перше посвячення пройшло успішно: статті відразу ж надрукували, а про їхнього автора заговорили з великим інтересом.

— Тепер ви можете сміло називатися українським істориком, — казав Доманицький, від чого Липинський сором’язливо віднікувався, бо історію ніде спеціально не вивчав, тому назавжди залишився всього лиш добре обізнаним дилетантом.

Чимось ще, окрім прізвищ, вони були схожими один на одного. Можливо, сутулістю, набутою від непевності обраного шляху. Один уже пройшов цим шляхом майже до кінця, другий тільки розпочинав дорогу. В легеневій слабості — ще одній їхній спільній рисі — Доманицький теж просунувся значно далі, бо вже віддавна харкав кров’ю. В його товаристві, однак, завжди було легко і затишно. Доманицький намагався підходити до всього з почуттям гумору і, здавалося, він і свою хворобу не сприймав серйозно, ніби це не вона взяла його за барки, а він просто вирішив полоскотати собі нерви, розважитися. Лишень темні круги під енергійними очима і запалі щоки натякали на швидкий фінал віртуозної гри.

— Куди Ви плануєте виїжджати навесні? — допитувався Липинський, але так і не почув розбірливої відповіді. Доманицький радо б залишився, але гроші на санаторійний побут невблаганно закінчувались.

— Як виїду звідси, то, мабуть, умру, — віджартовувався він.

Липинський нашкріб із власного утримання достатню суму, щоб Доманицький залишився в Закопаному ще на три місяці. На той час, не маючи заробітку, він перебував на повному утриманні батьків.

— Це не подарунок, — сказав він товаришеві, коли той почав опиратися, — навіть не думайте, просто позичка до ліпших часів. Віддасте, коли наше діло з селянськими книжечками почне приносити прибуток.

А в лютому сталося дещо, від чого завжди веселий Доманицький зробився мовчазним і замкнутим: до Кракова приїжджала одна особа, з якою він не бачився вже більше двох років, а остання їхня зустріч закінчилася доволі неприємно. Особа написала листа, в якому повідомляла про свій приїзд і висловила бажання зустрітися знову. Доманицький носив листа у внутрішній кишені камізельки і не відповідав, лише кожного дня по кілька разів перечитував його або просто теребив у руках, ніби хотів витрясти зі шматка паперу останню душу. Липинський не розпитував, бо не мав звички лізти в чужі сердечні справи, тільки якось за вечерею обережно дав знати, що все бачить і готовий допомогти, якщо треба. Доманицький оживився.

— Побудьте моїм кур’єром! Поїдьте завтра до Кракова, зустріньте її на двірці і передайте мої слова.

— Якщо ви так хочете, то поїду. Мені й самому треба до Кракова владнати деякі приватні справи. Що передати?

— Що я дуже заклопотаний і тому не можу зустрітися.

Отримавши точні вказівки, Липинський виїхав наступного дня рано-вранці. По прибутті до Кракова він ще мав достатньо часу, щоб навідатися додому, і був напрочуд здивований сердечним прийомом Казимири. Вона цілу годину без угаву розповідала останні новини про нареченого своєї сестри, а тоді раптом заявила, що з минулого місяця бере уроки плавання.

— Плавання? Дивне захоплення для жінки, але якщо ти отримуєш від цього задоволення, то я не проти.

— Я хочу, щоб ми ще раз поїхали до моря, Вацлаве. Хочу могти плавати в морі. Адже ми поїдемо, правда?

Липинський кивнув не задумуючись. Він теж мав їй щось сказати.

— Є одна важлива справа, Казимиро. Ми з Василем Доманицьким, відомим київським діячем, який тепер разом зі мною лікується в Закопаному, заклали видавництво, будемо видавати брошури для селян. Справа дуже важлива і мені треба пожити деякий час у Києві, щоб наглядати за роботою.

— Чому Доманицький не поживе і не понаглядає?

— Йому заборонено в’їзд до Росії.

— Він злочинець?

— А хто в Росії не злочинець?

Казимира відвернулась.

— Ти надумав три роки жити в Києві?

— Не знаю. Поки що хочу роздивитися, чи це взагалі для мене. Для початку планую їхати на рік.

— А я?

Це питання не заскочило Липинського зненацька, але він замовк, малодушно понуривши голову. Йому хотілося розтерзати Казимиру в обіймах, сказати їй, що вона його жінка і мусить їхати за ним, ні, не мусить, але якщо любить, то мусить і навіть не думатиме вчинити інакше, бо без неї йому всюди заслання, без неї увесь світ, як тюрма, він сам собі, як тюрма.

— Як несходимою тюрмою іду собою, — тихо пробурмотів собі під ніс.

— Що ти сказав?

— Нічого. Ти повинна сама вирішити, чого хочеш. Я був би щасливий, якби ти поїхала зі мною, але насилувати свою жінку я не збираюся.

Липинський взяв дещо зі своєї кімнати, і вони попрощалися.

— Приїжджай до мене в санаторій, — сказав він на виході, — доктор Вільчинський пообіцяв не брати платні за короткий візит.

Казимира відповіла, що не знає, чи вдасться.

Вулиця Гуґо Коллонтая всього в кількох хвилинах ходьби від двірця. Липинському така близькість помешкання до двірця завжди здавалася незатишною, так наче місто не впускає до себе цілком і гудком паровоза постійно нагадує, що як приїхав, так і поїдеш, а сховок, про який ти так мрієш, шукай деінде. Він вийшов на перон саме тоді, коли заїжджав потяг зі Львова. Пасажирів у ньому було небагато. Липинський терпляче вичекав, аж усі вийдуть, тоді прочинив дверцята третього купе. Молода жінка здивовано дивилася звідти на Липинського.

— Не лякайтеся, панночко, — діловито сказав кур’єр, — я уповноважений нашим спільним знайомим зустріти вас і передати усне послання.

— Доманицький не прийде? — молода жінка виявилася Лесею, донькою поміщиці Марії Требинської, у чийому домі регулярно відбувалися журфікси української інтеліґенції. Доманицький був її домашнім учителем.

— Панно Лесю, Василь Миколайович такий заклопотаний, що не зміг сьогодні приїхати до Кракова. Попросив мене, щоб я перед вами вибачився і допоміг у разі потреби з багажем.

— Боягуз, — вигукнула Требинська, — самому духу не вистачило, прислав свого козачка.

— Ніякий я не козачок. Просто виконую прохання товариша.

— Так, вибачте. Я не хотіла вас образити. Липинський, так? Я вас пам’ятаю.