Рут Веа - У лісі-лісі темному

Зрозумійте мене правильно, бути подружкою Клер — справа не з легких. Прожектор любові та тепла будь-якої миті міг вимкнутися ще швидше, ніж запалав. І тоді відразу замість захисту на тебе звалиться купа глуму та кепкувань.

А скільки було днів, сповнених сліз та розпачу через слова чи вчинки Клер. Проте вона була веселою та щедрою, її дружба нагадувала кисневу трубку, без якої мені не було життя. Тому я вибачала, врешті-решт, вибачала.

Водночас мама тієї дружби не схвалювала. Справжньої причини мені так і не вдалося дізнатися. Сенсу це не мало. Певною мірою Клер нагадувала ту доньку, яку моя мати завжди хотіла б виліпити з мене — чарівна, красномовна, популярна, без заскоків із наукою. Коли настав час середньої школи, мама постійно торочила, що я навчатимуся далі в спеціалізованій школі, а от Клер — ні. Проте вона таки там навчалася. Так, Клер ніколи не була зубрилом, проте в її здібностях ніхто не сумнівався, і на іспитах вона те довела.

Тож мама пішла до вчителя і попросила перевести мене до іншого класу. Так я познайомилася з цілковитою протилежністю — цікавою шпичкою Ніною з худорлявими засмаглими ніжками та темними очима. Ніна — висока, я — маленька, вона могла пробігти 800 метрів за дві з половиною хвилини, а ще була чудернацькою й нікого не боялася.

У її компанії було небезпечно. Гострий язик не розрізняв друга та дурня. Перетворитися на мішень для її дотепності міг будь-хто. Але вона мені подобалася. З нею я почувалася набагато спокійніше, ніж із Клер.

Це кардинально не змінювало ситуації. Після уроків Клер не залишала мене в спокої. Ми обідали, тринькали гроші на диски, які подобалися Клер, на блискітливі лаки для нігтів, заборонені в школі. Навіть разом прогулювали заняття. Якось нас спіймали за тим, було нам аж п’ятнадцять. Розлючене й сердите обличчя пана Бенінгтона з кафедри географії. Погрози виключити, розповісти батькам, посмертне відпрацювання після уроків…

Клер лише поглянула на нього своїми блакитними очима, сповненими правди.

— Вибачте, пане Бенінгтоне. У дідуся Лі день народження. Ну, в того, що жив з ними… — вона зупинилася й уважно поглянула на нього, даючи йому час переварити сказане. — Лі засмутилася й просто не змогла всидіти на заняттях. Вибачте, якщо ми вчинили неправильно.

Хвилину я намагалася зібрати докупи думки. Це справді був дідів день народження? Минув рік з його смерті. Невже я забула?

Потім я повернулася на землю, зі мною повернулася й злість. Ні, ну звісно ж, не був. Його день народження в травні, а зараз лише березень.

Пан Бенінгтон стояв із насупленими бровами й жував вуса. Потім поклав руку на моє плече.

— Гаразд, якщо так… Проте просто заплющити очі не можу, а що, коли пожежа? Ви не подумали, що вас могли розшукувати, ризикувати життям? Більше так не робіть. Лише за таких умов нікому нічого не скажу. Цього єдиного разу.

— Ще раз перепрошуємо, — Клер покірно та винувато опустила голову. — Я лише намагалася бути подругою. Лі складно, розумієте?

Пан Бенінгтон кашлянув, кивнув, повернувся й попрямував далі.

Я так розлютилася, що навіть не спромоглася промовити й слова дорогою додому. Як вона могла? Як вона могла?

Біля шкільних воріт Клер поклала руку на моє плече.

— Лі, слухай, сподіваюся, все гаразд? Нічого іншого на думку не спало. Знаєш що? Це ж я тебе змусила прогуляти, тому подумала, що сама тебе рятуватиму.

На моєму обличчі не відобразилося жодних емоцій. Я уявила мамину реакцію, якби мне вигнали, а Клер нас врятувала. Я подумала про травень, як пережити справжній день народження й не виказати себе.

— Дякую, — голос звучав неприродно грубо, без заїкань. Геть не схоже на мене.

У відповідь Клер усміхнулася. На мене полилися промені її тепла.

— Будь ласка.

Я розтанула, переступивши через себе, усміхнулася їй у відповідь.

Зрештою, Клер лише намагалася бути хорошою подругою.

— Ні.

— Фло.

— Ти нікуди не їдеш.

Якусь мить Мелані стояла посеред кухні, ніби намагалася знайти відповідь. Урешті-решт, вона просто розсміялася.

— Не повіриш, проте я таки їду, — перекинула сумку через плече й спробувала прошмигнути повз Фло до дверей.

— Ні, — мало не на межі істерики зарепетувала Фло. — Я не дозволю тобі все зруйнувати!

— Фло, годі з мене цирку, — Мелані кинула сумку. — Мені пречудово відомо, як це для тебе важливо. Але поглянь на себе! Клер по цимбалах, є я тут чи ні. Я розумію, що ти намалювала собі якусь картинку, проте не можеш змушувати людей бути її складовою. Отямся, Фло!

— Ти… — Фло тицьнула пальцем у Мелані. — Ти — нікудишня подруга. Ти нікудишня людина.

— Я не нікудишня подруга, — відповідала втомлено Мелані. — Я мати. Моє життя не обертається навколо Клер, дідько б її забрав, Кавендіх. А тепер прошу тебе, дай мені дорогу.

Вона протиснулася в коридор повз Фло, яка стояла з простягнутими руками. Підвела голову.

— Клер! Ти вже прокинулася!

— Що відбувається?

Клер спускалася сходами, загорнувшись у покривало. Сонце розливалося у неї за спиною, утворюючи німб над її волоссям.

— Чого лементуєте? Що відбувається? — перепитала вона знову.

— Я їду, — Мелані піднялася на кілька сходинок, швидко поцілувала майбутню наречену, закинула сумку на плече. — Вибачай, мені не варто було приїжджати. Я не була готова лишити Бена, а ситуація з телефоном ще більше все ускладнює.

— А що з телефоном?

— Лінія не працює, — відповідала Мелані. — Проте це не головне, не основна причина. Я лише… Я хочу додому. Мені не слід було сюди приїжджати. Ти ж не проти, якщо я?..

— Звісно ж, ні, — Клер позіхнула й прибрала з очей волосся. — Не верзи дурниць. Якщо тобі тут некомфортно, то їдь. У будь-якому разі, на весіллі побачимося.

— Так, — кивнула Мелані. Потім нахилилася ближче, швидко перевела погляд на Фло й прошепотіла. — Клер, зроби щось, їй треба прийти до тями, це ж якась хвороба. Заразить усіх.

Мелані відчинила двері, грюкнула ними, колеса заскреготіли по гравію і поповзли по брудній дорозі.

Фло почала плакати. Якусь мить я стояла і думала, що мені слід чи до снаги зробити. Потім Клер підійшла до неї, позіхнула, взяла її за руку й повела на кухню. Кипів чайник, Фло ридала, хапаючи ротом повітря, голос Клер намагався її заспокоїти.

— Ти врятувала моє життя, — виривалося між схлипуваннями. — Як я можу це забути?

— Серденько, — бубнів сповнений любові голос Клер. — Скільки ще разів…

Я тихенько піднімалася сходами, виважуючи кожний крок. На сходовому майданчику швидко звернула до кімнати, я знала, що