Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Тоді все пройшло так, як мало бути. Ти мріяла про світ магії. В нашому світі тебе не тримало нічого, тому ніяких «якби», – раптом чітко промовила Зоря і повільно підняла голову, щоб серйозно поглянути на подругу. – Ти знайшла свій дім, своє місце. Я рада за тебе.

– Ми обидві мріяли про світ магії. Щоб чари, бали, принци та атмосфера чарівного середньовіччя, – блякло посміхнулася Симона. – Та те щастя чомусь дісталося мені. Мені… Мені соромно!

Останнє слово вона промовила голосно та швидко, наче виштовхуючи його з легень, відчуваючи, як з ним йде страшна вага, що лежала на душі. Адже їй справді було соромно. Тоді вони мріяли про те разом, а пощастило їй. Вона потрапила вчитися у магічний замок, вона кружляла у вирі балу, вчилася вправлятися з мечем, знайомилася з принцами. Вона.

– Симоно, я не буду розігрувати радість від того, що мої дитячі мрії збуваються. Краще б то був велосипед, якщо вже так думати. Я не буду розігрувати і благородство. Не впевнена, чи пішла б туди, аби причиною була лише наша дружба. Я тебе ціную, та пройшло більше десяти надзвичайно важких років. Я тільки почала вчитися жити спокійно. Тому не треба соромитися. Я не така вже свята, то краще мені соромитися. Бо зараз ото слухаю і волосся дибки стає. Чарівне середньовіччя? Тобто інтернет, транспорт, логістика, медицина та інше буксує на рівні нижче плінтусу? – вкрадливо поцікавилася Зоря.

Кліпнувши вже трохи розгублено, Симона кинула погляд на подругу. Та ледь помітно посміхалася, що змусило дівчину спохмурніти. Що за дурна манера жартувати у важкий ситуації!

– Магія забезпечує потреби великих міст у побутових питаннях, а карети… Карети можна не тільки конями запрягати і то екологічно! – відбилася вона.

– Карети? Господи, тобто я не помилилася і навіть до лампочки могутні маги не додумалися? Боже, ну хоч колесо освоїли! А я все думала, чого моя кухня та ноут так здивували твоїх друзяк, а вони виходить дикі люди!

Округливши очі, Зоря вже відверто глузливо посміхнулася. Здається, зараз вона отримала ще одну тему для кпинів.

– Зоря! Ми серйозно розмовляємо, що ти таке взагалі кажеш! – не витримала та обурилася Симона, схопившись на ноги.

– А мене вже змусили прийняти рішення, котре мені не подобається. Далі плакати не буду, зброя ж мені необхідна. А будь-яка інформація то зброя, повчально відповіла Зоря та також піднялася з місця, обтрусивши штани. – Добре, я зараз до магазину за кавою, а потім будемо говорити по справам. Бо без кави я таки когось покусаю.

З кавою також, але кава допоможе зробити цей клятий день бодай трохи менш мерзенним. А там… А там можна буде подумати над ситуацією більш зважено. Може не все так погано. Ну зробить собі відпустку з екскурсією по віддаленим та відсталим регіонам? 

Зібратися в дорогу вдалося так швидко, що іншим разом можна було б навіть подумати, чого ото було влаштовувати сцени. Принаймні, Ларису надзвичайно сильно хотілося те сказати ще два дні тому, коли незворушна дівка повернулася з Симоною до будинку. На щастя поруч був брат, котрий вчасно пхнув його в бік. Ручне внесення коректив до трансляції субтитрів на його обличчі було для Лариса не в новинку, тому він тільки стиха зітхнув і змусив себе набути більш добродушного вигляду.

Котрому дівка, звісно ж, не повірила. Те яскраво читалося в мимохідь кинутому на нього погляді, в підкреслено ввічливому тоні голосу. За весь час вона ні разу не зірвалася знову, що непокоїло та трохи дратувало. Перед тим, як рушати в дорогу варто було все ж розставити всі крапки над «і» та поговорити. Протягом двох днів він намагався знайти для того хвилинку, та вдалося лише в ніч перед відправленням.

Що дівчина прокинулася він відчув відразу, адже сам цієї ночі зовсім не спав. Хай би що там було, та він був радий нарешті повернутися додому. Можливо іншим разом він більше б оцінив плюси нового світу та можливостей відпочинку в ньому, та зараз його надто переймали проблеми власного дому.

Легкий шум кроків на другому поверсі був настільки тихим, що аби він не вслухувався в тишу, пронизану солодким ароматом якогось нового квіту нічого й не почув би. Що господиня будинку ходить майже беззвучно стало доволі неприємним відкриттям для нього ще на початку тижня. Не відчував він довіри до таких талантів. Така тиха хода була необхідна найманцю, магу, то нащо ж Хранителі вирішили, що варто цим талантом наділити пусту людину?

Ворухнувшись, чоловік сів на своїм боці дивану та прислухався. Кроки з горішнього поверху прошелестіли сходинками вниз. У прочинених дверях майнула світла тінь, кроки котрої затихнули в передпокої.

«Коли що там Есшат… Та що як вона вирішила його прибити та втекти?» – відсторонено подумав він та хитро посміхнувся.

Якщо так він повинен був те побачити власними очима! Або бодай таки поговорити.

Під його ногою нічого не скрипнуло, тому ні одного звуку не порушило гармонії нічної картини. Картини, котра була варта пензля кращих майстрів авангардистів. У світі місяця світла дівоча фігура у довгому білому халаті могла б заінтригувати. Некроманта. Осяяна потойбічним білосніжним світлом постать прекрасно підходила під стандартний опис привида. Не дивно, що поява такої гості змусила не тільки прокинутися, а й піднятися з тахти Есшата. Сонний та розпатланий він підсліпувато примружив очі, потім здивовано округлив і беззвучно вилаявся. Очевидно нарешті впізнав дивну потойбічну істоту та патлатого чорта з палаючими очима, що визирав з дверей.

– Добраніч, – вищиривши зуби, тихо, ввічливо і дуже люб’язно прошепотів рудий.

Широкий душевний порив оцінили по-різному. Есшат щедро продемонстрував йому інтернаціональний та зрозумілий на міжсвітовому рівні жест, перш ніж повернутися до сну, а ось Зоря мимоволі здригнулася. Повернувши голову, дівчина ковзнула по нім швидким поглядом та ледь помітно скривила губи. Невже і в темряві упізнала? Ото бісова баба! Звідки в неї те?