Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

– Я бачу, – кинула йому в спину, у потилицю. – Бачу, який ти зайнятий! – голос зрадливо дав півня.

Аж тут Богдан скинувся, розвернувся, важко приклався поглядом. Ось куди вона влучила! Хвора тема для нього – робота, писання. Не пише давно. Може, і намагається, може, і береться за щось, та на виході нуль. Роками нічого – ні віршів, ні прози. Працюю, запевняє когось по мобілці, пишу оповідання, це вам не пиріжки пекти.

Богдан жує губи. Жовна під вилицями випинаються – зачепила вона його за живе. І вона відчуває від цього – матінко рідна! – гостре садистичне задоволення. Гарячою кулькою тремтить у животі передчуття тепер уже неуникного.

– У нормальних людей дружини створюють умови для роботи! – його голос піднесено вібрує. – А ти тільки палиці в колеса вставляєш!

Розв’язався мішок зі словами гіркими, несправедливими, посипалися гострим камінням на її голову. Надя від образи, від болю немов оп’яніла.

– Нездара! – плювком йому в лице.

Вийшла з кімнати, мороз поза шкірою. Невже це вона щойно вдарила його в найболючіше? Туди, де йому найбільше пече. Звідки ж ця каламуть у ній піднялася? З яких глибин?

А чоловік їй навздогін – добірною лайкою. Вона знає про це, але майже не чує, уже сховалась у свою мушлю. Море шумить у затулених вухах… Гучний звук пробиває заслони: щось за спиною важко гепається, розлітається на друзки зі скляним дзвенькотом. Здається, настільна лампа.

Який сором… Сусіди ж чують його матюки. «А тобі що з того? – вона ставить себе на місце. – Нехай йому буде соромно, бодай перед рідною матір’ю».

Тамара Федорівна хапає її за руку, тягне до себе.

– Надю, не кидай мене… – у неї з рота тхне неміччю, хворими яснами.

Непевний відрух рукою у відповідь: облиште, мовляв. Надя допомагає свекрусі підвестися, береться розтирати їй спину камфорним спиртом. Тамара Федорівна слухняно сидить, зігнувшись, підтримує здоровою рукою край нічної сорочки, зібганої на шиї. Сива безпорадна дівчинка на вечірньому сеансі профілактики пролежнів. Ребра – остов човна, що відплавав своє.

– Пробач мені, – бубонить глухо собі в коліна. – Я, мабуть, його неправильно любила, що він не набрався любові. Не залишай мене, пропаду я з ним, сама знаєш…

Знає Надя, усе вона знає. Куди подінеться… Цього тижня в музеї затрималася, бо приїжджали колеги-музейники зі сходу, прийшла додому пізніше, то Тамара Федорівна навіть не вставала до її повернення, боялась у коридорі впасти, у голові їй крутилося. Увесь час дослухалася до кроків – чекала на невістку. На припнуту до сірих буднів невістку, що мов та псиця, завжди при буді, на коротшому чи довшому ланцюзі. Оце й увесь вибір – на коротшому чи довшому. Ані поїхати кудись, ані відпустку спланувати. Яка там відпустка! Навіть приятельок до себе не запросити – не через Тамару Федорівну, ні. У хаті чисто, провітрено, хворобою не пахне, Надя сумлінно доглядає свекруху. А дівчат не покличеш, бо за Богдана соромно, за його нестримний злий язик. За тотальний контроль, за докори й претензії на порожньому місці, за намагання будь-що принизити. За те, що вона терпить його – попри все. За те, що вони разом. І немає шляху з цієї безвиході.

Казала колись мама: щастя жінки – у її чоловіку. Як пощастить і зможеш втримати чоловіка біля себе – будеш як сир у маслі, а як ні – залишишся розвєдьонкою горопашною.

Колись Надя найдужче боялася самотності. Мамин вплив давався взнаки. Жінки без чоловіків здавалися їй обділеними, неповноцінними. Хоч який, казала в ній мати, а свій. Терпи. Може, він зміниться з часом. А що зі своїми тарганами, не перебільшуй: усе ж таки викладач, хоч і поет. Години на факультеті має, статті його публікують, гроші платять. І ті рядки його всім відомі, ті два рядки, ну як там… Ти знаєш які.

Чого ще від хлопа хочеш?

Десь так і Надя колись міркувала, підтакувала чоловікові, хоча мало в його роботі тямила. Писання, розуміла, діло нелегке, виснажливе. І рік, і два, і п’ять так тривало, нарешті замислилася: може, він такий запальний і недобрий, бо не йде йому те писання? А як не йде, то, може, і не треба?.. Може, колись друге дихання відкриється. Статті ж йому пишуться, і наче добре вдаються, чого ж так болісно реагувати на тривалий творчий ступор? Допише він колись ту книжку прози, про яку стільки років усім торочить, хай їй грець!

А воно що далі – то нестерпніше. Найбільше лякає, якою вона сама стає віднедавна в їхніх сварках, які чорні пасма душевної каламуті піднімаються з неосяжних глибин, викидаються назовні довгими отруйними язиками…

Галка каже: ніж такий чоловік, ліпше ніякого! Галка свого часу вчинила просто: Стьопку малого під пахву, валізу в руки – і тікати. Тепер вихваляється. Я, каже, з ким хочу, з тим і зустрічаюся, живу як хочу, а «подай-принеси» нехай деінде шукає. Про «половинку» й чути не бажає: я, мовляв, не половинка, не нуль цілих п’ять десятих, а самостійна одиниця. І таку ж повноцінну одиницю біля себе визнаю, якщо зустріну. А як ні, і так проживу, не кожній щастить.

– Один плюс один? – усміхається Надя.

– Точно, – погоджується Галка. – Наша бабська біда – безмежне терпіння. Але це не про мене, бо терпіла, поки могла, а як терпець урвався, поставила крапку. Навіть знак оклику. Мій екс тепер вільний, і я живу незалежна й суверенна.

У Галки хоч Стьопка є, уже в п’ятому класі малий, а в Наді немає дітей і, схоже, не буде. Сороківка на носі. Є мама і брат, який за дружину взяв жінку з двома дітьми, усі живуть у тій квартирі, де Надя виросла, ще одного малого чекають. Коли Наді через кілька місяців подружнього життя допекло, вона поскидала в сумку речі та й поїхала до мами тролейбусом, намагаючися розгледіти міський пейзаж за брудною шибкою. Вона тоді ще не вміла перемикати увагу, не знала, як це – не реагувати на гіркі слова. Та й брат тоді ще був неодружений – мала куди повернутися. Приїхала, подзвонила у двері. Мати щойно глянула в її запухле від сліз обличчя – усе зрозуміла.

– Він тебе б’є? – запитала.

– Ні.

– П’є?

– Та як усі…

– То вертайся назад, – сказала мама. – Іди, жінко, до свого чоловіка. Ти тепер заміжня, повертайся.

Чоловічий кандидатський мінімум у материнському розумінні: аби не пив і не бив. Богдан його успішно склав, раз і назавжди.