Дмитро Деркаченко - Світ без назви, Дмитро Деркаченко

Тіло відчуло приємну знемогу, яка буває, коли до нього повертається душа, що подорожує у снах засвітами. Артем розплющив очі.

Приглушений гул. Бежеві стіни. Запах медикаментів, хлорки й кави. Очі примружилися від денного світла, що приникало у приміщення крізь вікно з фіранками світло-зеленого кольору. Артем лежав на койці, вкритий до поясу легкою синьою ковдрою. Зігнута правиця була у гіпсі, ліву руку вкривали синці і оброблені подряпини, що вже майже загоїлися. Голова боліла, але цей біль нагадував легке запаморочення після виснажливої роботи.

Праворуч від ліжка на стільці сиділа дівчина, заглиблена у читання. Вона сиділа поряд з шафкою, на якій лежали медпрепарати і парував картонний стакан з кавою. Обличчя дівчини затуляла книга. «Приборкай своїх драконів» прочитав назву Артем і усміхнувся: пригадав двобій з драконом і те, як вдалося його обернути на свій бік. Красива була рептилія…

Хлопець ледь поворухнув вільною від гіпсу рукою – тіло слухалося. Дівчина відірвалася від читання, поглянула на Артема і миттю випросталася на стільці. Книга впала на підлогу.

– Артемко! Артемко, сонечко моє! Ти прокинувся! Як добре! – заговорила дівчина. Вона швидко підвелася, кинулася було обіймати хлопця, але схаменулася і знову сіла. – Лікар казав, що не можна тебе сильно турбувати, коли ти очуняєш.

Дівчина взяла Артема за руку і почала її гладити.

– Оксанко, – тихо мовив хлопець, – я дуже радий тебе бачити.

– А вже як я рада! Одинадцять днів у комі, без свідомості! – затараторила Оксана. Це була її звична манера. Свого часу Артем дуже довго до неї звикав. – Це жахливо. Тобі, мабуть дуже непереливки було, поки ти був без тями. Я вже такого собі надумала, такого накрутила, так хвилювалася. Спочатку плакала, потім відганяла погані думки. Лікар казав, що треба вірити, щоб все було добре, щоб ти відчував підтримку. Бо травма серйозна: сильний струс мозку. А ще й перелом руки…

Так, йому було непереливки увесь той час, що він був у комі. І добре, що він повернувся. Мабуть, без підтримки Оксани, батьків і друзів навряд чи вдалося видертися з того світу.

– Як батьки? – спитав Артем.

– Ой, мати твоя недавно пішла, я її підміняю. Пост здав, пост прийняв, – засміялася Оксана. – Тільки пішла. Треба їй зателефонувати, що ти прокинувся. Батько у відрядженні вже з тиждень, та ми його в курсі тримаємо. Ми по черзі тут тебе караулили, щоб не проґавити того моменту, коли ти прийдеш до тями. Ти інколи рухав ногами й руками, і ми вже думали, що ось-ось повернешся. Та лікар говорив, що таке може бути у стані коми…

Через головний біль Артему було складно фокусувати увагу, тому він заплющив очі й майже не слухав Оксану, яка розповідала вже не про власні переживання чи те, що стосувалося коми, а переказувала новини з життя друзів і знайомих, ситуації на роботі, останні події в житті міста, країни та світу. Говорила швидко, наче на побаченні з ув’язненим, коли за обмежений час треба переповісти про все, що сталося. Але Артем радий був чути голос нареченої і відчувати тепло її пальців, які торкалися його руки.

За деякий час він знову відкрив очі. Погляд його припав на Оксанин рюкзак, який стояв біля стіни поруч зі стільцем, на якому сиділа дівчина. З нього на хлопця дивився капітан Джек Горобець. Одяг уславленого пірата здався дуже знайомим – і Артем одразу пригадав, що подібний носив Кубик. Відмінність була у тому, що компаньйон не мав пов’язки, прикрас та іншого причандалля пірата, а також дредів. Хлопець знову занурився у спогади про свої пригоди у тому дивному світі.

До Артема уривками доносилося те, що розповідала йому Оксана.

– … мабуть я забагато говорю. Лікар казав, що по виході з коми варто не перенавантажувати твій мозок інформацією… – говорила дівчина, але не переставала доносити до Артема те, що він пропустив за одинадцять днів у лікарні.

Епізоди подорожі до Башти Сподівань яскравими картинами проносилися в голові. Дивувала їх надзвичайна стрункість і справжність. Здавалося, він дійсно тільки що врятувався від страшного демона і заслужено відпочиває після пригод. Але він дійсно тільки-но врятувався. Там було все по-справжньому. То що ж то було? Ілюзія? Сновидіння? Галюцинація? Паралельна реальність?

Артем смикнув рукою, і дівчина зупинила монолог на півслові.

– Оксано, ти кликала мене, поки я був без тями? – тихо запитав Артем.

– Аякже! Я з тобою розмовляла, читала тобі. Ось цю книгу, – Оксана підняла з підлоги книгу, – а також деякі глави з твоїх улюблених книг. Вмикала твої улюблені пісні, але якось дивно виходило, я це відчувала, що тобі від них якось незатишно було. То я на класику перейшла – вона на всіх діє сприятливо, і на тебе подіяла. Я говорила до тебе, кликала, щоб ти чув мій голос і не забував про мене.

– Я тебе чув, – слабко усміхнувся Артем. – Дякую, кохана.

Так, він чув її, але не одразу зміг розпізнати. Треба було дочекатися Рагнароку, щоб нарешті розібрати ті три склади, які промовляли йому з іншої реальності.

Хлопець черговий раз заплющив очі, й тільки угукав у проміжках між фразами Оксани. Вона продовжувала гладити йому руку й говорила-говорила, попри настанови лікарів.

– … ой, зовсім забула! Я ж на вулиці підібрала кошеня! Це було одразу після того, як тебе в лікарню привезли. Мені так самотньо було, а тут він трапився… Я тобі вже про це говорила, коли ти у комі був, але ти, мабуть, не чув або не пам’ятаєш. Він такий гарнюня!

Артем розплющив очі, бо Оксана відпустила його руку – щось шукала в телефоні.

– Дивись, який! Правда ж, він лапуля! – показала фото дівчина.

Зі світлини прямо на Артема позирало біло-руде кошеня-підліток. Його зелені очі хлопець не міг не впізнати. На нього дивилися очі Кубика.

– Як назвала? – тільки й зміг сказати Артем.

– Кубик! Ви потоваришуєте.

– Неодмінно, – відповів хлопець й усміхнувся.

Кінець