Axolotl - Коли музика замовкає, Axolotl

Глава 7. "Старі рани та нові почуття"

Нічний вітерець трохи розвіює гаряче повітря, що зависло між ними після всіх слів і дотиків. Вуличний ліхтар кидає на асфальт довгі тіні, а вдалині чути шум міста, яке ще не заснуло.

Габріель зупиняється і легенько стискає її лікоть.

— Алісіє, хто телефонував?

Вона глибоко вдихає, ніби збирається з силами, і нарешті видає:

— Це був Давид.

Габріель різко випрямляється, його вираз обличчя змінюється.

— Давид? Той самий Давид?

Алісія киває.

— Так.

Габріель нервово проводить рукою по волоссю.

— І що він хотів?

Алісія відводить погляд, скеровуючи його кудись у темряву вулиці.

— Він сказав, що знає, чому все сталося так, як сталося…

Габріель примружує очі.

— Що сталося? П’ять років тому?

— Так.

Між ними знову зависає тиша. Габріель кілька секунд просто дивиться на неї, а потім голос його звучить глухо:

— І ти віриш йому?

Алісія не одразу відповідає. Вона стискає руки в кулаки, ніби намагаючись утримати рівновагу.

— Я не знаю… — зрештою зізнається вона. — Я не знаю, що думати. Я думала, що розумію, чому тоді поїхала, чому все пішло так, як пішло. Але тепер…

Габріель підходить ближче.

— Що він тобі сказав?

Алісія коливається, вагаючись, чи варто говорити, але бачить, як у його очах палає нетерплячість.

— Він сказав, що п’ять років тому…

Вона робить паузу, а Габріель ніби напружується ще більше, готуючись до удару.

— Він збрехав мені.

Очі Габріеля звужуються.

— Що?

Алісія нарешті піднімає на нього погляд.

— Він сказав, що знає, чому я тоді поїхала. І що це була не тільки моя помилка.

Габріель видихає, його щелепа напружується.

— Значить, він щось приховував. Від тебе. Від мене. Від нас.

Алісія проводить пальцями по скронях, ніби відганяючи біль.

— Я не знаю, що він хоче сказати. Але він наполягав на зустрічі. Казав, що це важливо.

Габріель стискає кулаки.

— Що ж, тоді давай дізнаємося.

Алісія дивиться на нього довгим поглядом.

— Ти готовий почути правду? Навіть якщо вона буде болісною?

Він робить крок уперед, зменшуючи відстань між ними.

— Алісіє, я шукав тебе тоді, як навіжений. Я хотів відповіді. Я хотів тебе. Якщо зараз у нас є шанс дізнатися, що насправді сталося… я не відступлю.

Вона глибоко вдихає.

— Гаразд. Завтра я зустрінуся з ним. І я хочу, щоб ти теж був там.

Габріель повільно киває, його очі темніють від рішучості.

— Я буду. І я більше не дозволю нікому нас розділити.

***

Алісія вихором вибігла з танцювального залу, серце калатало так сильно, що вона майже не чула нічого навколо. Вулиця зустріла її нічною прохолодою, але їй здавалося, що повітря все ще не вистачає.

Перед очима миготіла сцена, яку вона тільки-но побачила: Габріель, його руки на талії іншої дівчини. Їхні губи з’єдналися, хай і на мить, але цього вистачило.

— Ні, ні, ні… — прошепотіла вона, стискаючи голову руками.

Як усе могло так перевернутися за одну ніч? Вона вірила, що між ними було щось більше, ніж просто партнерство, більше, ніж просто танці. Але тепер здавалося, що вона сама собі це вигадавала.

— Алісія?

Вона здригнулася від голосу і повернула голову. Біля неї стояв Давид, їхній спільний друг. Високий, завжди впевнений у собі, з легким саркастичним усміхом — таким він був завжди. Але цього разу в його очах читалася справжня турбота.

— Ти виглядаєш розбитою.

Алісія гірко усміхнулася, витираючи сльози, що підступно почали текти по щоках.

— Відчуваю себе так само.

Давид зітхнув і кинув погляд на двері, звідки вона щойно вибігла.

— Це через Габріеля, так?

Вона не відповіла, але і так усе було зрозуміло.

Давид потер підборіддя, ніби обдумуючи щось.

— Знаєш, може, тобі варто відійти від цього всього?

Алісія скосила на нього погляд.

— Ти про що?

— Я про те, що залишатися тут і щоразу бачити його — не найкраща ідея. Це тільки зжере тебе зсередини.

— Я не можу просто зникнути.

— А якщо я скажу, що в мене є варіант?

Він зробив паузу, чекаючи на її реакцію.

— Мій знайомий організовує зарубіжну практику для танцювальної команди. Вони їдуть на пів року, це відбір кращих студентів. Я можу допомогти тобі потрапити туди.

Алісія витріщилася на нього.

— Що? Ти серйозно?

— Абсолютно. Це чудова можливість. Новий колектив, інша країна. Ти отримаєш досвід і, що найголовніше, час. Час, щоб розібратися в собі, щоб зрозуміти, чого ти насправді хочеш.

Алісія похитала головою, намагаючись зібрати думки докупи.

— Але я не можу просто взяти і втекти…

— А чому ні? — м’яко заперечив він. — Габріель зробив свій вибір, ти це бачила. Тепер твій хід. Ти можеш залишитися тут і кожен день прокручувати це в голові. Або ж ти можеш дати собі шанс почати все з чистого аркуша.

Вона не знала, що відповісти.

Десь усередині все ще звучав голос, який благав її залишитися, спробувати розібратися, поговорити з Габріелем. Але було боляче. Занадто боляче.

Давид бачив її сумніви, тож зробив останній крок.

— Я не примушую тебе приймати рішення зараз. Але якщо вирішиш їхати — повідом мене. Я влаштую все.

Він простягнув їй серветку, і вона механічно взяла її, витираючи сльози.

— Дякую, Давиде.

Він легенько усміхнувся.

— Не дякуй. Просто подумай. І вибери себе.

Того вечора вона ще довго сиділа на лавці, дивлячись у темне небо.

А через три дні купила квиток.

***

Алісія стояла перед дверима, вагаючись, перш ніж увійти. Усередині за столиком біля вікна вже чекав Давид. Він виглядав інакше, ніж вона пам’ятала — трохи старшим, змученим. Його пальці невпинно постукували по керамічній чашці, ніби він не знав, що робити з руками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍