Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Я кивнула головою, як олов’яний солдатик, а тоді знову почала натхненно говорити, відчуваючи, що вже просто не можу спинитися. 

– Так! Просто купи щурів, цілі полчища. Іноді ми їх прямо мітлою ганяємо, як павуків. 

Я змахнула молотком, наче це була мітла, і ледь втримала його в слизьких від нервового поту пальцях. Чоловік проти волі зробив крок назад, наче очікував, що я його несподівано вдарю, а тоді підняв руку. 

– Розмарі, опусти молоток, – він говорив оманливо спокійно і ніжно. – Я не дуже довіряю тобі, коли ти тримаєш тяжкі предмети. 

Я слухняно поклала інструмент на сусіднє крісло – а й справді, минулого разу все закінчилося не надто добре. Тоді підняла руки, демонструючи, що вони пусті. Плечі чоловіка й справді трохи розслабилися, а лице навпаки – загострилося. 

 – А тепер… – він зробив кілька кроків вперед і завмер прямо біля мене – так близько, що я відчула запах його мила. Лаванда й чебрець. – Ми обидва чудово знаємо, що ти мені брешеш. Скажи правду – навіщо ти сюди прийшла?

Він подивився на мене проникливо, і я на мить подумала, чи не розповісти йому все, як є. Зрештою, я й справді не робила нічого поганого – тільки намагалася захистити його від злого духа його ж таки палацу. 

Що б там не говорила пані Циндра, я поки що не списувала з рахунків версію щодо того, що це була якась лордова родичка. Але… я пообіцяла мовчати. 

– Не знаю, про що ви, – я скосила очі в бік, аби не дивитися лордові в лице. Брехати так було трохи незручно. – Я прийшла ремонтувати шафу. Ще, можливо, ліжко і крісла. Хто знає, скільки біди наробили ці щури?

Чоловік сухо всміхнувся краєчком рота, а тоді опустив лице, втупившись у мою сукню. Вона тепер стала зручнішою принаймні вдвічі: після обідньої перерви я викроїла пів години, аби позбутися нижньої спідниці та корсажа. За кілька митей він відкрив рота, а ще за мить закрив його. Тоді відступив на крок, на два – аж поки знов не опинився майже біля дверей ванної. 

Я дивилася на все це з високо здійнятими бровами. 

– Розмарі, – промовив він, і у голосі лорда читалися твердість та нотка роздратування. – Мені дуже приємні твої знаки уваги – і сніданок, і цей… візит, – він скривився, наче проковтнув лимон. – Але мушу повідомити тебе: я зараз не потребую коханки. Тож краще тобі піти.

Він знову подивився на мене, наче хотів зазирнути в душу – але тепер з байдужістю і холодом. Я стиснула кулаки і застигла на мить, розлючена. 

Коханка? Він думав, що я прийшла сюди, аби заскочити до ледь знайомого чоловіка у ліжко? Я підтиснула губи, а тоді змусила себе подивитися на це все з його боку: я серед ночі вдерлася до нього в покої під надуманим приводом, та ще й у сукні, яка, як я тепер думала, не виглядала тут надто пристойно. 

І… це могло стати моїм порятунком. 

– Справді? – запитала я тихо, додаючи у голос трохи сльозливості. Ніколи не була хорошою акторкою, але зараз здавалося, наче звучу я досить переконливо. – Але ж я… Пробачте мені, просто ви такий красивий! І мужній!

Я прикрила лице обома долонями, намагаючись змусити себе залитися сльозами. Як у фільмах! 

– Яка жінка встоїть?.. – нарешті з-під складених долонь вийшов схлип, і краєм ока я помітила, що чоловік зробив до мене крок, насупившись і простягаючи долоню. – Ні, ні! Я осоромила себе! Я більше ніколи вас не потривожу!

За мить до того, як лорд міг би торкнутися моєї руки, я вислизнула за двері, прибивши їх за собою, і кинулася навтьоки. 

Я чула, як голос чоловіка гукнув мене раз чи два, але не спинилася, аж поки не опинилася у протилежній південній вежі. Там я нарешті скинула з себе дурнувату сукню і впала у крижане ліжко. Думки про лорда, про дурниці, які я йому наговорила, і про його дивні знаки на тілі не полишали голови, аж поки я не впала у неспокійну дрімоту. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Арден завмер в одвірку, а коли холод почав проникати під голу шкіру, нарешті повернувся до вітальні та причинив за собою двері. Він впав у найближче крісло, але скрикнув, коли щось тверде й холодне вдарило йому у поперек. 

Молоток. Звісно, ця бестія залишила за собою молоток. 

Арден потер перенісся пальцями й втупився втомленими очима у люстру. Думка про те, що кухарка набивається йому у коханки, стала першою, але, вочевидь, була помилковою. Як би добре Розмарі не вміла готувати, лицедійка з неї була зовсім ніяка – і він був би цілковитим дурнем, якби купився на цю недолугу акторську гру. 

Але навіщо тоді вона прийшла до його покоїв? Та ще й, заради усіх богів, з молотком?

Арден Елмор похитав головою та рушив до спальні, що нарешті нагрілася від запаленого каміна. Розмарі зовсім не нагадувала жодну іншу служницю, яку він бачив за все своє життя. Наче вона не звикла нею бути, хоч і працювала у його замку вже не перший рік. 

Щось із нею було не так. 

І коли Арден закутався у теплу ковдру і майже поринув у бентежний сон, він пообіцяв собі, що обов’язково докопається до правди. До усієї правди цього замку.