ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Родина, — повторила я, дивлячись кудись удалечінь. — У мене був лише батько. Тепер і його немає. Я мало розумію, що таке родина.

Соллі відпустила мене, трохи відсторонилася, щоб зазирнути в очі. Її погляд був м’яким, але сповненим впевненості.

— Хочеш, я тобі розкажу? — запитала вона.

Я повільно кивнула.

— Родина — це коли кожен тримається один за одного, — почала вона, її голос був тихим, але від кожного слова ставало тепліше. — І водночас кожен вільний робити свій вибір. Родина — це місце, де ти можеш бути собою. Де свобода — це вибір щодня обирати його. І де він щодня обирає тебе.

Слова Соллі розчинилися в повітрі, наповнивши мене чимось новим, чимось, що я давно шукала, але не могла зрозуміти, як виглядає.

Ми рушили назад. Ліс здався іншим — теплішим, живішим. Гілки дерев ніби шепотіли щось своє, таємне, лише для нас. Соллі говорила, розповідала про свою родину, про Пашу, про вибори, які вони робили разом. Вона описувала моменти радості й підтримки, тепла й терпіння.

Я мовчала, але слухала кожне слово, бо вперше в житті відчула, що хочу цього. Хочу те, про що вона говорить.

Коли ми дійшли додому, я вже знала, що змінилася.

Я лягла в своє ліжко, кутаючись у теплу ковдру, і відчула, як сон повільно накочує, огортаючи мене м’якими хвилями.

— Я хочу свою родину, — прошепотіла я в темряві.

Сон прийшов швидко. У ньому було світло.

Під ранок мені наснилося:

"Імперато! Вічний Імператор."

Швидше б.

Його тіло було вражене гнилим прокляттям, що пожирало його зсередини. Рак. Метастази проникли, мов тіні смерті, майже в усі органи, залишивши за собою руїни колись могутньої плоті. Імператор рідко покидав свій тронний кабінет, обшитий чорним мармуром, із тріщинами, які мереживом нагадували його власне тіло. Він правив, як і раніше — бездоганно, жорстко, невблаганно. Але за дверима його палацу лише кілька вірних знали правду: його тіло більше не було його зброєю. Його руки, сильні колись, тепер тремтіли, мов віття мертвого дерева під зимовим вітром.

— Чому мені, великому правителю, дісталося це слабке тіло? — глухо промовив він у темряву, яка ніколи не давала відповідей.

Здригнувшись від болю, він підвівся з ложа. Ноги, наче зігнуті уламки металу, тримали його силою волі.

"До храму."

На території резиденції стояв його храм. Не звичайний, адже звичайне давно відкинуло Імператора, як тіло, що відкидає душу. Він збудував цей храм із чорного обсидіану й білого кістяка старих богів. Ступити до нього міг лише він — його прокляття оберігало храм краще за будь-яких стражів.

У його стінах маги й відьми, змовники світла і темряви, витягували з ефіру життя для його зів'ялого тіла. Вони дарували йому ще один день, ще одну ніч. Імператор знав: їхня магія не безкінечна. Але він не збирався помирати.

"Ще живий?" — глузливо пролунав голос десь у голові.

"Ні, мені мало цього," — подумав він, дивлячись у поліровану стіну, де його обличчя розбивалося на уламки відображень. — "Я буду вічним. Мій народ потребує мене. У силі. У світлі. У здоров’ї. Я не можу впасти."

Його шепіт став майже мантрою, яку він повторював щодня, навіть коли тьмяні зорі кривавої ночі залишали свої сліди на світанковому небі:

"Я вічно правитиму. Моє тіло стане храмом. Моя воля — мечем. Моя душа зіллється зі світлом і тінню, і навіть смерть вклониться мені."

А над храмом здіймався червоний світанок.