Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Я…я, поняття не маю як себе вести з дітьми, — намагалася делікатно відмовити Віра, але Артур все ж передав їй малого, і взявши її за щічку, сказав:

— Маленька, я певен, ти впораєшся, — сказав підморгуючи й забираючи руку від її обличчя. Потім пошвендяв до кухні.

“На таке я не підписувалася, Клавдіє!” — обурилася сама до себе в голові Віра. Ален був, на диво, спокійним, уважно блукав поглядом по її обличчі й щось тихенько крихтів. Сама ж Віра, по трохи відпускала свій страх і розслаблялася. Якісь незрозумілі почуття блукали її серединою, відгукуючись десь глибоко чи то в самому серці, чи десь в душі? 

Дивилася на дитину і чітко розуміла, що, мабуть, колись теж, хоче відчути себе матір'ю. Але це напевно колись…можливо…точно не тепер. Клавдія їй такого би не пробачила. Точно ні! Можливо якось встигне, але ж …дійсно їй вже скоро тридцять. 

Артур доволі швидко впорався з сумішшю та повертатися не спішив. Натомість спостерігав за Вірою з малим. Та поводилася з Аленом обережно і доволі ніжно, чим викликала ще більшу посмішку на його обличчі. Не міг він наразі з певністю сказати, що саме Віру бачить своєю дружиною, але можливо в його віці кохання вже й не приходить так швидко?  А може його й взагалі оминає те почуття десятими дорогами, враховуючи весь багаж минулого. Чоловіка видала кішка, що зрадливо занявкала теж просячи їсти.

— Артурчику, ти йдеш чи ні? — глянула на нього Віра приязно. 

— Йду, маленька, — всміхнувся їй той.

Вірі дуже подобалося коли він так її називав. Маленька. Чомусь з його уст то звучало не просто привабливо, а по-особливому близько. Вона йому про це не казала, але щоразу чуючи таке звернення, вона посміхалася щиро, а не тому, що так потрібно. 

Артур взяв малого на руки, вже й геть забувши про ті мокрі штани. Зараз він думав про ось таке от своє сімейне тепло. Поруч близької людини достатньо, щоб її створити. Мабуть, не спіткає його вже таке кохання як було до першої дівчини Віки, але і за сильну симпатію був вдячний долі. 

— Няв, — знову нагадав про себе блохастик.

— Ну йди дай цьому коту їсти, а я таки спробую нагодувати малого, – посміхнулася Віра до Артура знову беручи дитину на руки. 

— Добре, — розплився в посмішці той, — А ти до речі штани привезла? 

— Привезла, — розсміялася Віра, — Але вони в машині, принести?

— Ні, годуй малого. Вже наче як ці висохли.

Корм Артур шукав довше ніж суміш. Кішка підганяла його настирливим нявканням. 

— Шукаю, блохастику, шукаю, — говорив Артур підхоплюючи її на руки.

Зрештою, пошуки увінчалися успіхом і кішка задоволено хрумтіла. 

...

Степан одразу помітив Віру з Аленом на руках у вікні. Злісно стиснув кулаки. Не сподобалася вона йому. Діна ж навпаки була наче як рада бачити Віру, тож ради дружини надів на обличчя привітну усмішку і зайшов в дім. 

— Бачу, Діночка, нашого сина хочуть прибрати собі до рук? — намагався жартувати Степан, але виходило крізь зуби, і Віра явно це відчувала. 

— Привіт, Степане, — відповіла йому такою ж приязною посмішкою Віра, — Я планую прибрати лиш твого старшого “сина” собі до рук? — теж сказала жартома, проте в її тоні Степан розчув сарказм і свого роду навіть знущання, тож лиш сильніше стис кулаки. Вже зібрався щось гаркнути у відповідь проте, поява Діна зовсім поруч зупинила його. Тож йому нічого не залишалося, як стиснути ще й зуби, а Віра зухвало сміялася з нього очима.

— Привіт, Віро. Бачу, ти ладнаєш з Аленом? — привітно та щиро почала говорити Степанова дружина, — А де Артур? — питала забираючи сина.

— Пішов годувати… блохастика? — запитально говорила, ймовірно дивуючись такій кличці.

— Аа..— розсміялася Діна, — То це Степанчик кішці таку кличку дав. Він просто з нею не зовсім ладнає, — підморгнула вона Вірі. А Віра натомість, всередині посміхнулася, бо схоже характер у цього Степана ще той і вона не єдина, хто виводить його із себе. Тим цікавіше! Поправді така чоловіча реакція на себе її навіть дещо весела, — А ви з Артуром гарно дивитеся разом. Він, знаєш… давно мріє про власну дитину, а ти? 

Віра ніяковіючи посміхнулася. А вона? Що вона…вона і собі самій, на разі дати відповідь на це запитання не могла. Відчула теплі дотики до плечей. Безсумнівно це був її “коханий”. Вона пригорнулася до нього і відповіла:

— Нам ще зарано про таке думати, правда? 

Подивилися на Артура. Той лиш якось сумно стиснув губи. Не заперечував і не підтверджував її слова. Це трохи наче зачепило Віру, але вона просто посміхнулася і додала:

— Наразі, він схоже налаштований бути лиш нянькою, а не батьком, — кольнула Віра його цими словами у відповідь за мовчання. 

— Я думаю з вас вийдуть чудові батьки, — щиро говорила Діна.

— Я не така певна, але дякую, — відповіла Віра ледь всміхнувшись. Лиш тепер помітила, що Артур таки переодяг штани. Знову прикусила нижню губу. Таки вона не помилилася з вибором, бо це вбрання йому дуже личило. 

— Тут вже всі поїли окрім нас, — прошепотів Артур Вірі на вухо, збуджуючи мурашок на її тілі, — Може тепер ми в ресторан? 

— Чудова ідея, але пропоную самотужки приготувати вечерю, — почала вона шепотіти йому у відповідь, — Я приготую все сама, особисто для тебе.

Артур явно підтримував цю ідею і схопивши Віру за руку помчав на вихід. 

— Дякую, друже, — кинув йому у спину Степан, — І тобі, Віро, — додав вже трохи сухіше. 

— Гарного вечора вам, – відповіла замість Артура Віра закриваючи хлопцю уста поцілунком. Швидким, але поцілунком…

###