Пітер Уоттс - Сліпобачення

ти ніколи не повинен нікому розповідати, коли в тебе день народження.

— Не розумію.

— Це програшна позиція. Немає переможних стратегій.

— Яких іще стратегій? Це ж просто день народження.

Челсі сказала абсолютно те саме, коли я намагався їй пояснити концепцію.

— Дивись, — сказав я. — Припустімо, ти кажеш усім, коли твій день народження, але нічого не відбувається. Це ж наче ляпас по обличчю.

— Або вони організують вечірку, — відповіла Челсі.

— Тоді ти не знатимеш, чи зробили вони це щиро, а чи попередній досвід спілкування змусив їх святкувати подію, яку в іншому разі вони б проігнорували. Але якщо ти нікому не скажеш і ніхто не відзначатиме цей день, немає жодної причини почуватися погано, адже, зрештою, ніхто й не знав. А якщо хтось таки почастує тебе випивкою, то це абсолютно щиро, адже жодна людина не докладала б зусиль, щоб дізнатися, коли твій день народження — і не святкувала б його потім, — якби щиро не любила тебе.

Звісно ж, Банда була тямовитішою, тож вона швидше сприймала такі речі. Мені не довелося пояснювати їй словами. Я просто підключився до КонСенсусу та накреслив таблицю: дві колонки «Казати/He казати», два ряди «Святкували/He святкували» — і неспростовна чорно-біла логіка у самих клітинках, що демонструє втрати і переваги. Неможливо заперечити результат обчислень: замовчування — єдина виграшна стратегія. Тільки дурні розповідають про свої дні народження.

Саша поглянула на мене.

— Ти показував це комусь іншому?

— Так. Своїй дівчині.

У неї поповзли догори брови:

— У тебе була дівчина? Справжня?

Я кивнув:

— Колись.

— Тобто після того, як ти їй оце показав?

— Ну так.

— Он воно що… — Вона перевела погляд на таблицю. — Просто цікаво, Сірі. Як вона зреагувала?

— Насправді ніяк. Спершу. Потім — розсміялася.

— Вона краща жінка, ніж я, — Саша похитала головою. — Я б тебе одразу покинула.

Моя нічна прогулянка уздовж хребта корабля: неймовірний омріяний політ з єдиним ступенем свободи. Широко розкинувши руки й обертаючись у ніжному бризі барабана, я пропливав крізь люки й коридори. Бейтс кружляла навколо мене, кидаючи свій м’ячик об контейнери та перегородки, вигинаючись, аби впіймати кожен кручений м’яч у розбурханій псевдогравітації. Щойно я проплив повз, її іграшка відбилася від драбини й опинилася поза зоною досяжності. Всю дорогу до голкового вушка, що відділяє саркофаг від містка, мене супроводжувала лайка майора.

Я загальмував неподалік від купола, зупинений тихими голосами, що линули згори.

— Ну звісно, вони прекрасні, — пробурмотів Шпіндель. — Вони ж зірки.

— Але, підозрюю, ти хотів би ними милуватися не зі мною, — сказала Джеймс.

— Ти друга в списку. Але в мене побачення з Мішель.

— Вона не казала про це.

— А вона й не розповідає тобі всього. Запитай у неї.

— Взагалі-то це тіло приймає антилібіди. Навіть якщо твоє ні.

— Іноді банан — це просто банан, Сьюз. Ерос — це ж тільки один із видів кохання. Стародавні греки он нарахували цілих чотири.

— Та-а-а-ак, — це точно більше не Сьюзан. — Отже, ти надихаєшся купкою содомітів.

— Блядь, Саша. Все, про що я прошу, — кілька хвилин наодинці з Мішель, доки відвернувся наглядач…

— Це ж і моє тіло, Ізю. Ти намагаєшся і мені забити гол?

— Я лише хочу поговорити, ясно? На самоті. Так багато прошу?

Я почув, як Саша вдихнула повітря.

Видихнула вже Мішель.

— Вибач, малий. Ти ж знаєш Банду.

— Дякувати Богу! Щоразу, як доходить до живого побачення, я наче постаю перед радою інспекторів.

— Тоді тобі пощастило, що ти їм подобаєшся.

— Я вважаю, що ти маєш підняти бунт.

— Ти завжди можеш підселитися до нас.

Я почув тихий шелест — тіла м’яко торкаються одне до одного.

— Як ти? — запитав Шпіндель. — Усе гаразд?

— Доволі непогано. Думаю, я нарешті звикла знову бути живою. А ти як?

— А я завжди незграба, і байдуже, скільки до того пробув мертвим.

— Ти чудово даєш собі раду.

— Мерсі… Я намагаюся.

Ненадовго запала тиша. «Тезей» тихо гудів сам до себе.

— Матуся мала рацію, — сказала Мішель. — Вони насправді прекрасні.

— Що ти бачиш, коли дивишся на них? — А тоді, ніби намагаючись уточнити: — Тобто…

— Вони колючі, — відповіла Мішель. — Коли я повертаю голову, то наче відчуваю, як крізь мою шкіру хвилями проходять стрічки дуже тонких голок. Але це зовсім не боляче. Просто легеньке поколювання, майже як електричне. Приємно.

— Я б хотів мати змогу відчути так само.

— У тебе є інтерфейс. Просто приєднай камеру до тім’яної долі замість зорової зони.

— І буду лише знати, як машина відчуває побачене, так? А я все одно не знатиму, як ти це відчуваєш.

— Ісааку Шпінделю, ти романтик.

— Та ні.

— Ти не хочеш знати. Хочеш зберегти таємницю.

— Раптом ти не помітила, у нас і так вдосталь таємниць, яким потрібно дати раду.

— Так, але ж ми нічого не можемо з ними зробити.

— Це зміниться. Скоро у нас буде до чортиків роботи.

— Думаєш?

— Розраховую на це, — відповів Шпіндель. — Поки що ми тільки витріщалися з відстані, це так. Але найцікавіше почнеться, коли ми заліземо туди і почнемо скрізь штрикати дрючком.

— Можливо, для тебе. Має ж десь у тому місиві бути щось біологічне, з органічними компонентами.

— Та мабуть. А ти говоритимеш з ними, доки я проводитиму медогляд.

— Може, й ні. Матуся і за тисячу років цього не визнає, але ти був правий щодо мови. Це справді лише спосіб обійти проблему. Неначе намагаєшся описати сни димовими сигналами. Мова шляхетна, можливо, це найшляхетніше з усього, на що здатне людське тіло, але неможливо без втрат перетворити заграву на низку рохкань. Мова обмежує. Можливо, те, що ховається там, навіть не використовує її.

— Закладаюся, використовує.

— Відколи це така зміна поглядів? Ти ж завжди підкреслюєш, наскільки мова неефективна.

— Лише коли намагаюся влізти у твою шкуру. Трусики — то зовсім інша річ, — розреготався він над власним жартом. — А якщо серйозно, то що ж вони використовуватимуть натомість? Телепатію? Кажу тобі, скоро по вуха сидітимеш у всіляких ієрогліфах. Навіть більше: ще й розшифруєш їх за рекордно короткий час.

— Ти такий милий, але я сумніваюся. У половині випадків я навіть не можу розшифрувати Юкку, — Мішель на мить замовкла. — Він справді іноді мене дістає.

— Тебе і сім мільярдів інших людей.

— Так. Розумію, що це безглуздо, але коли його немає поруч, якась частинка мене продовжує міркувати над тим, де він може ховатися. А коли він стоїть переді мною, я почуваюся так, наче сама мусила б ховатися.

— Він не винен, що у нас від нього дрижаки.

— Знаю. Але навряд чи це піднімає бойовий дух. Якому генію спало на думку