Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

весілля і я, зважаючи на те, що було багато гостей, сказала: «Сяду з візником», — всі так і залилися сміхом.

Я почервоніла й хутенько полізла у фаетон.

Не могла я відвикнути ходити й на кухню, де могла взяти жменю сухих абрикосів. Але гидотник кухар тепер брався під’юджувати.

— Ханим, — посміхався він, — тепер вам не личить нишком красти. Кажіть відверто, чого вам хочеться?

Не наважувалася я скликати до себе й дітлахів із вулиці, хоч мені ніхто про це й не казав. А вже лазити по деревах, як то раніше, й зовсім не можна було, доводилося чекати, поки споночіє.

Та найдужче докучав, звичайно, Кямран. Останні дні моїх канікул пройшли, можна сказати, в іграх, що схожі були на піжмурки. Кузен шукав нагоди, щоб впіймати мене наодинці, а я хитрувала й утікала від нього.

Коли він пропонував мені поїхати на прогулянку, я або відмовлялася, або ж, якщо він вперто просив, тягла у фаетон не тільки Мюжгян, а й ще когось, і без угаву розмовляла лише з ними.

Окрім Мюжгян, мені доводилося брати ще когось через те, що я на неї не покладалася. Вона могла почати не ту розмову, або й узагалі втекти, залишивши мене з кузеном.

Якось Кямран таки сказав:

— Феріде, ти знаєш, що я через тебе нещасний?

— І навіть тепер? — не витримала я.

Це питання прозвучало з таким комічним подивом, що ми обоє засміялися.

— Мені хотілося б хоч раз почути від тебе те, що ти говорила Мюжгян. Я гадаю, що маю на це якесь право.

Я звела догори очі, прикинувшись, ніби хочу згадати, що я казала Мюжгян. Але потім подумала й промовила*

— Так, але ж Мюжгян — дівчина. І, здається, ваша покірлива раба… А я не можу розповідати хтозна-кому того, про що говоримо тільки удвох.

— А хіба я хтозна-хто?

— Не сприйміть цього помилково. Хоч ви й чоловік жіночого типу, але все-таки мужчина. І тому вам я не можу розповісти те, що кажу подрузі.

— Але ж хіба я не ваш наречений?

— Нам, здається, треба звільнитися від цих обов’язків. Адже ви знаєте, що я не зношу цього слова!

— Ось бачиш, це була правда, коли я назвав себе нещасним. Бо ж не маю права слова сказати, щоб не скуштувати ляпаса. Але моє серце палає так, як ще ніколи, до тебе…

І тут я зрозуміла, що можу потрапити в пастку, якої до цього стільки часу уникала. Він говоритиме, і в мене затремтить голос або я зроблю щось божевільне. Я не дала йому доказати й побігла геть.

Мені здавалося, що він поженеться, але ні. Я пішла повільніше й озирнулася. Кямран не гнався, він сидів під деревом на плетеній з комишу канапці.

«Я, мабуть, зле роблю», — подумала я.

І якби Кямран тої миті глянув на мене, то збагнув би, що мені його жаль… І тоді він, мабуть, догнав би мене, а я вже не змогла б утекти…

Кузен сидів на канапці й справді мав вигляд нещасної людини. Але я, щоб підбадьорити себе, сказала: «Підступний жовтий скорпіоне! Я ще не забула, як ти бігав у цьому самому саду за подолом щасливої удовиці! Я роблю так, як треба».

Не можу не розповісти й про нещастя, яке сталося зі мною в останні дні канікул.

Дома помітили, що одна пучка в мене на руці замотана, Та коли вони запитували, що це, я відповідала:

— Та нічого особливого, трошки порізала. Загоїться…

Але тітка запримітила, Що я вперто не хочу показувати, що там, і напосілася на мене:

— Це ти вже щось учинила… Раз приховуєш, то щось там є. Покажімо краще лікарю, щоб не було ще більше клопоту.

Насправді ж було ось що. Якось тітка послала мене дістати з гардероба, здається, хустку. Одна шухляда була ледь відсунута, і я побачила блакитну оксамитову коробочку. Там лежав мій шлюбний перстень. Я не змогла побороти спокуси й одягла його на палець, щоб помилуватися хоч одну мить. Та ця забаганка дорого мені коштувала. Недаремно побоювалася тітка — перстень був малий, а я ніяк не могла зняти його з пальця. Розхвильована, я тягла той перстень що мала сили, врешті почала сіпати зубами, та даремно. Що я не робила, а перстень аж урізувався в тіло, бо палець вже розпух.

Якби я сказала, наші якось уже зняли б того персня. Але ж це треба було його показати — а моя погорда! Отож я надумала замотати пальця бинтом. А потім обидва дні, як тільки випадала нагода замкнутися в своїй кімнаті, я розмотувала його й годинами тягнула персня. А на третій день, коли я вже була готова з соромом зізнатися тітці, перстень раптом зліз. Чому? Треба гадати, що за ці два' дні хвилювання я просто схудла.

Аж настав останній день канікул і я почала лаштуватися в дорогу.

— Феріде, — запротестував Кямран, — ти квапишся! Адже можна побути вдома ще хоч кілька днів.

Але я, наче зроду була взірцем учениці, не погодилася з ним:

— Сестри наказували, щоб ми приїхали в перший же навчальний день. Цього року з відвідуванням було дуже суворо, — вже експромтом вигадувала я різні дитячі зачіпки.

Моя впертість спричинилася до того, що Кямрана знову охопила туга.

Наступного дня, проводжаючи мене, він зовсім не розмовляв, і тільки вже в час розставання промовив з докором:

— Не думав я, що ти хочеш якомога швидше втекти від мене.

Насправді ж я була далеко не зразкова школярка. До того ж мене огортала тепер журба, і я зовсім розгубилася.

Оцінки за перші три місяці були вкрай погані. Ситуація ясна: коли не докласти зусиль, можна лишитися й на другий рік.

Того вечора, коли ми отримали табелі успішності, сестра Алексі відкликала мене в куток і запитала:

— А що, Феріде, подобаються тобі твої оцінки?

Я скрушно похитала головою й сказала:

— Досить-таки погані.

— Та де вже досить, геть погані. Щось я не пригадую, щоб ти була в такому стані. А я так сподівалася, що цього року ти вчитимешся набагато краще.

— Ваша правда. Адже я стала на рік старша.

— Хіба тільки це?

Дивно! Сестра Алексі гладила мене по щоці й багатозначно усміхалася. Я не знала, що робити, й розгублено дивилася вбік.

Ой ці сестри! Здається, що вони не знають нічого в світі, а насправді їм відомі найдріб’язковіші плітки. Яким чином? Від кого? Цього не могла зрозуміти навіть я сама, дарма що прожила серед них десять років і мене не