Наталія Гурницька - Мелодія кави в тональності сподівання

свіжої молодої трави, а порух від доторку до дерева хитнув гілку, пробіг рясним яблуневим квітом вгору і виразніше відсвітив сонячний промінь, який зазирав у кімнату.

Анна мимоволі примружила очі від яскравого світла і цілком ясно почула, як у відчинене вікно голосніше полилися звуки пташиного щебету та дитячого сміху. Яка ж сьогодні краса надворі.

Анна глибше вдихнула весняне повітря – і відчуття повноти життя стало таким виразним, що затопило її всю. Такого дня стаються лише гарні події, започатковуються тільки вдалі справи та закладається лише щасливе майбутнє.

Вона перевела погляд вглиб саду і відчула умиротворення. Завжди любила вранці дивитися на сад за вікном. Особливо коли щойно прокинулася і лежала в ліжку. Момент, коли все ще блукаєш між світом реальності та сновидінням, чуєш у собі відголосок чогось нетутешнього, а погляд уже мимоволі бродить кімнатою, зупиняється на світлій плямі вікна, мить мандрує поміж кронами дерев старого саду і м’яко переносить у дійсність. Тоді навіть неважливо, що бачиш за вікном: ясний літній ранок, обережний перестук дощових крапель осені чи в кружлянні снігу народжується зимовий день. Саме таке неквапне повернення у реальність дарує душі справжню гармонію, спокій та затишок.

Анна сперлася ліктями на підвіконня. Напевно, саме цього спокою найдужче бракуватиме в маєтку. У Львові досконало налагоджений побут дозволяє розслабитися та насолоджуватися ранком, а в маєтку доведеться добряче попрацювати над тим, щоб усе закрутилося у потрібному ритмі. Та й встається у маєтку значно раніше, аніж у місті. Трохи проспиш – і вся робота шкереберть.

– Елю, Яніно, Люцино, – Анна вихилилася з вікна, щоб краще бачити дітей, які бавилися поміж дерев саду. – Дивіться мені, щоб не позамащувалися. Бо часу перевдягатися нема. І за Адасем дивіться. Бо самі його на руках триматимете такого бруднючого.

Переконавшись, що діти її почули, Анна випросталася. Карету підготували, багаж закріпили, залишається тільки гукнути дітей, щоб повсідалися якнайшвидше. Сьогодні ще треба заїхати у Жовкву до тітки Стефи. Якщо гаяти час, то приїдуть у Жовкву хіба по обіді, і тоді надто мало часу залишиться на гостювання. Давно обіцяла навідатися до тітки, але за клопотами та буденною метушнею ніяк не могла викроїти на це час. Спершу народився Адась, тоді зовсім дрібоньким був, а потім зима і не хотілося вирушати у дорогу, бо боялася застудити малого. Тітка вже й ображатися почала. Каже, що небога забула родину, загордилася і не бажає згадувати про міщанське походження. Спробуй переконати її у протилежному, якщо й справді понад рік не була в Жовкві. Востаннє ще тоді, як не знала, що в тяжі. Потім лише листи надсилала та гроші передавала. Тітка Стефа, щоправда, двічі чи тричі сама до них приїздила, востаннє на Різдво.

Анна покликала Касю, щоб та допомогла вбрати чорну з широким криноліном сукню, вдягнула перед дзеркалом невеличкий чорний з траурними шовковими стрічками капелюшок, обережно заправила локон, який вибився з доволі невигадливої зачіски і глянула на своє відображення. Все акуратно, стримано, пристойно. Жодної зайвої деталі чи неелегантної лінії. Тепер любила саме такий стиль в одязі, а з прикрас носила хіба перлини та чорний бурштин, а ще нещодавно почала вдягати аметисти. Такі прикраси напівтраур допускав: перлини нагадують сльози, а аметисти мають дозволений для другого періоду трауру фіолетовий колір. Могла б, звісно, одягнути щось сіре, додати в оздоблення білий колір чи мереживний комірець, проте до ясніших кольорів руки наразі не доходили.

Щоправда, після весілля сина Терези дедалі серйозніше замислювалася над тим, що таки час обновити гардероб і потроху відмовлятися від глибокого трауру. До нового зимового сезону, наприклад, пошити декілька сірих суконь, а ще нову пурпурову бальну сукню до аметистового гарнітуру, який подарував колись на уродини Адам. Любила аметисти, а ці ще й були гарно обрамлені діамантами. Розкіш, звісно, але доволі стримана та вишукана. Продавати їх не хотілося. Хіба б зовсім сутужно їм стало. Все ж таки пам’ять про Адама. Давно мріяла, що знову надягне їх на якийсь бал у час карнавалів чи на Сильвестра.

Анна акуратно розправила чорні рукавички, траурний креп на сукні і взяла до рук ридикюль. Дорожня сукня була порівняно зручною, проте новомодні пишні спідниці з безліччю воланів та стрічок, а ще нижня спідниця на кінському волосі, вплетеному у лляну тканину, були занадто об’ємними. Не сумнівалася, що це створюватиме проблеми в дорозі. Раніше мода була не до порівняння зручнішою. Не така пишна, як зараз, верхня спідниця займала менше місця, а м’якші нижні спідниці дозволяли зручніше всістися в кареті. Але що вдієш, з’явитися у Жовкві в старій сукні не дозволяла гордість. За ці десять років її становище так стрімко і скандально пішло вгору, що поява в тітки Стефи викликає незмінний інтерес у всіх сусідів та знайомих, а кожен крок, поведінка, жест та одяг потім ще з тиждень жваво обговорюються. І ніби ж тепер то не мало б її хвилювати, проте все одно мимоволі думала про це. Очевидно, звичка жити, рахуючись з думкою інших, міцно вкоренилася в її свідомість ще з тих часів, коли вона й сама мешкала в невеликому містечку і постійно наштовхувалася на оцінювальні погляди та готовність людей судити інших. Свого часу її втечу теж доволі жорстко осудили сусіди та знайомі, а втрата гарної репутації багатьом дала привід зловтішатися. Що могла цьому протиставити? Доки не була дружиною Адама, то хіба терпіння і смиренність, а ще любов та щирі почуття до нього. Це вже потім було високе становище, законний шлюб, нова родина і заможне життя. Своєрідна сатисфакція за осуд і небажання зрозуміти та пробачити. Зрештою, сама ніколи нікому не мстила, не осуджувала і не заздрила, то якось спокійно все це прийняла і просто намагалася стати щасливою.

Розділ 3

Вийшовши на подвір’я, Анна жестом покликала покоївку та няньку Адася.

– Допоможіть мені, будь ласка, всістися. Цей кринолін – якась Божа кара, а не нижня спідниця. Не залізу сама з ним до карети. Притримайте трохи збоку, а тоді запхайте всередину, – вона поставила ногу на першу сходинку. – Але обережно, щоб сукню мені не пом’яти. І низ сукні потримайте хтось, щоб пристойно було. Бо постійно вгору задирається. Ноги видно, як до карети сідаю.

З горем навпіл прилаштувавшись на сидінні, Анна акуратно розправила довкола себе складки дорожньої сукні і прослідкувала, щоб зручно влаштувалися в сусідньому фіакрі няня, покоївка та гувернантка. Малого Адася Анна взяла до себе в карету, а не залишила з нянькою. Розуміла, що