Angel Ver - Обіцяна душа, Angel Ver

Я пам'ятала її ще з першого свого покарання. Я не могла забути цю колону. Я не пам'ятаю коли взагалі сюди приходила знову. Мабуть від останнього мого перебування в цьому залі, я більше не наважувалася дивитися в її сторону. 

Я пам'ятала важкість руки ката, що виконував вирок Володаря.

Я пам'ятала важкість ударів.

Кожен шрам залишений від попереднього разу почав тягнути.

Я вже і забула що вони там є…

Мене знову прикували до колони кандалами, наче я могла звідси втекти. 

Я не відчуваю нічого.

Пустота…

Шишиг роздер на спині мою потріпану кофту. І всі присутні побачили моїх десять відмітин батогом, з попереднього разу.

Щоки палали. 

Всі дивилися. 

Всі але не Він.

Він не дивився на мене. Він дивився лише мені в очі.

Будь ти проклятий Володарю темряви….

Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу.

- Починай. - віддав наказ Він.

Мій кат махнув розпеченим прутом один раз. 

Один. 

Рахували всі. 

І душі що невідривно дивилися на мене, і шишиги що з сумом поглядали то на свого товариша Люциуса, то на мене. І лише Він не дивився на мене. 

Він заглядав в мою душу. Він копирсався в моїй голові, моїх почуттях, в моїх спогадах. 

Два.

Пекло на яву. 

Тягнуло все. 

Рани що вже встигли загоїтися почали відкриватися знову. 

Тіло боліло від пекельного болю, якого завдавало розпечене залізо.

Але найбільше боліла душа.

Мабуть бо це покарання саме для неї. Покарання для душі. 

Шрами які не загоїть жодна мазь.

Вічні невидимі шрами.

Три.

Зал принишк. Не було ні шуму, ні життя в ньому. 

Одні емоції. 

Одні цифри.

Чотири.

Триматися ставало дедалі складніше.

П’ять. 

Я похилила голову.

“Дивися на мене.”- прозвучало в голові.

Я не могла, я не мала права щоб Він бачив мої сльози.

Я не мала права щоб Він бачив мій біль.

І раптом він змусив мене глянути йому в очі.

Я відчувала його примус, що тримає мою голову. 

Я відчувала його фантомне тіло яке тримає мене.

Підтримує моє тіло, щоб то не впало ниць.

Я відчувала Його.

Шість.

Сльози лились градом, але я мовчала. 

Я не мала права на звук. 

Я не можу здаватися слабкою.

Я не витримую….

Сім. 

- Аааааа. - я завила. 

Мовчали всі. 

Примус Володаря почав слабнути. 

Зрештою, Він відпустив мене. 

Він дозволив моїй голові опуститися.

Він продовжив…

Вісім. 

Я вже не стримувала себе, та просто плакала в голос.

Було нестерпно.

Пекуче боляче.

Та спрашно.

Страшно застрягнути тут навічно.

Тут з разом Ним.

Разом з цим монстром.

Девять. 

Рани тягнуло.

На місцях старих відкрилися нові.

Я не могла терпіти цього болю.

І просто молила щоб це закінчилося швидше.

Місця для нових ударів вже не залишилося…

Десять.

Розпечений прут пройшовся вздовж всіх попередніх шрамів, залишаючи вічний слід на мені. 

Його слід.

Слід Його властності наді мною.

Слід Його влади.

Одинадцять.

Дедалі важче.

Я не стримую крик болю.

Я більше не витримаю..

Дванадцять.

Це було останнє що я почула, перед тим як темрява мене забрала…