Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.

— Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?

Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.

— Є тут польські, — прошепотів радісно. — Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..

«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» — подумав Кукутіс і всміхнувся.

Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа — вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.

— А ти спробуй квадрат намалювати, — неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.

Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олівець вертикально спинився на папері.

— А як це? — не збагнув малюк.

— Можна? — Кукутіс узяв коричневий олівець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вільному кутку аркуша квадрат і втомлено зітхнув.

— Важко, — сказав він. — Давай я спробую інакше! — Він узяв олівець пальцями, як ручку, і легко кілька разів обвів квадрат, а опісля, помінявши кілька разів олівці, зробив його різнобарвним.

Малюк із цікавістю спостерігав за пальцями старого. Потім спробував сам узяти так олівець. Було видно, що він боїться його впустити — пальці хлопчика виявилися не привченими до тримання.

— Ви, мабуть, із Білорусі? — поцікавилася молода жінка.

— Чому ви так подумали? — здивувався Кукутіс.

— У нашого сільського старости домогосподарка з Мінська, вона також усім показує, як треба правильно робити. Довго і таємно намагалася їхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки її не змусили книгу прочитати про те, що шульга має більше шансів стати президентом Польщі, ніж правша. Тільки тоді заспокоїлася, але досі за всіма наглядає, де б не опинилася, і поради дає!

Промовляла це все жінка з кіскою цілком привітно, без жодного натяку на невдоволення.

— Ви майже вгадали, — посміхнувся Кукутіс. — Я з Литви, а Білорусь колись також була Литвою.

— Помилилася, — видихнула молодиця. — Литовці інші, вони порад не дають і нікого перевчити не намагаються.

— А ви звідки так багато про литовців і білорусів знаєте?

Жінка замислилася. Подивилася на сина — той знову водив олівцем, як ножем, по папері, намагаючись не вискакувати лінією з уже багаторазово наведених кіл із грубими різнокольоровими краями.

Молоду жінку з кіскою звали Аґнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсі, і тому майже щодня спускалася сюди посидіти і послухати гамір життя. Після недовгої паузи зізналася, що про литовців тільки чула, але нічого точного про них не знає, позаяк в їхньому селі литовців немає і раніше не було. Чула тільки, що колись давно два литовці десь недалеко звідси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоїсь ночі минулого століття. А ось білорусів бачила чимало, бачила і росіян із українцями, і навіть одного іспанця, у котрого машина якраз поруч із їхнім селом поламалася і тому довелося йому три дні у них жити.

Сіпнувся Кукутіс, почувши про двох литовців, котрі впали з неба. Згадав ту ніч, коли вони до Каунаса не долетіли. Згадав, як сам із десятками тисяч інших чекав їх із ранку на Каунаському летовищі. Але більше згадувати не став. Відволікся.

Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синій довгій сукні зі зав’язаним поверх сукні білим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здіймалася пара. Галас розмов у кав’ярні стих, всі на неї гляділи, як вона до Кукутіса підходила, як перед ним миску ставила і ніж із виделкою, загорнуті в паперову серветку, клала. На круглому обличчі молодиці світилася така свіжа посмішка, яку Кукутіс раніше на старовинних рекламних листівках різних готелів бачив.

— Смачного! — видихнула оксамитово дружина бармена і тут же відійшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.

Приголомшливо соковитий запах свіжозапеченої рульки наполегливо кликав Кукутіса опустити погляд вниз, на миску. Але він витримав випробування запахом свинячої ніжки й опустив свій погляд на їжу, тільки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.

Свиняча ніжка з рум’яною скоринкою лежала на боці в оточенні печеної картоплі та печеного пастернаку, додаючи солодкості і в так багатий аромат цієї панської страви.

Кукутіс зазвичай не звертав особливої уваги на їжу, та цього разу пожвавився, підбадьорився в очікуванні трапези. Краєм вуха почув, як малюк за столом перестав водити олівцем по папері. Краєм ока помітив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячої ніжки, над якою здіймалася ароматна пара. Немов дітвак готувався намалювати цю ніжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутіса.

Мандрівник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та ніж, відрізав шматочок м’яса і відправив собі до рота. Скільки разів він уже в житті ласував запеченої рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнішою з усіх раніше з’їдених. Ось і зараз це відчуття мало не налякало його: адже найсмачніше людина ­зазвичай їсть перед смертю. Після смерті вже нічого смачного бути не може. Але думки Кукутіса про смерть і їжу хоч і з’являлися в голові час від часу, але ніколи не змушували його похмурніти чи лякатися. Кукутіс уже поховав тисячі знайомих і незнайомих людей, звикся з особливістю свого життя, що іноді викликала досаду — зі своїм тимчасовим чи постійним безсмертям. Він просто не вмів умирати. Ні батьки його, ні сусіди батьків, ні саме життя його цьому не навчили. Інші навколо вміли вмирати. Надходив час, і вони лягали на тапчан або в ліжко, кликали до себе друзів і рідних попрощатися, промовляли настанови та побажання з поділу їхнього майна, якщо таке у них було, а потім спокійно заплющували очі й помирали. Дехто, звісно, помирав не в ліжку і без прощальних слів, як ті двоє, Дарюс і Гіренас, котрі впали на землю теперішньої Польщі в часи, коли господарювали там німці, замість того, щоб приземлитися в Литві, де на них чекала