Ірина Скрипник - Маркус, Ірина Скрипник

Карлос метався з боку на бік, охоплений панічним жахом і нестерпним болем. Він намагався збити полум'я руками, але вогонь тільки посилювався, спалахуючи все більше і більше. Його шкіра тріщала і пузирилась під нестерпним жаром, перетворюючись на вугілля та попіл. В його очах завмер відчай, а крики ставали все тихішими, перетворившись на хрипкий стогін.

Несподівано хтось вилив на нього відро води, але замість того, щоб загасити вогонь, вода лише посилила його муки. Пара і гуркіт киплячої рідини обпалили його шкіру ще сильніше. Полум'я спалахнуло знову, охопивши тіло новими хвилями болю. Останнє, що пам'ятав Карлос, - це перелякане обличчя Леона, по щоках якого текли сльози, змішуючись з брудом та попелом.

Леон дивився на нещасну дитину з жахом і розпачом, що відбивалися в його очах. Його губи тремтіли, і з горла виривалися здавлені ридання.

—— Пробач, — повторював він, — пробач… Я запізнився… Пробач мені…

Інші ж ельфи лише мовчки стояли довкола, немов кам'яні статуї, і дивилися, як полум'я пожирало маленьке тіло Карлоса, насолоджуючись видовищем. Здавалося, їхні обличчя перетворилися на скам'янілі маски, що відображали байдужість і жорстокість.

—— Не пробачу! - заволав Карлос.

Його тіло почало покриватися густою, темною шерстю. Кожна волосинка пробивалася крізь шкіру з жахливою швидкістю. Очі відразу ж налилися кров'ю, перетворюючись на два яскраво-червоні, злісні вогні. Кістки хрумтіли і ламалися, щоб тут же перебудуватися, роблячи його тіло більшим і сильнішим. Виросли гострі пазурі. Зуби стали довгими та гострими, як кинджали. 

Він стояв перед ельфами у вигляді лютого вовка, дихаючи важко і грізно, а потім з диким криком метнувся в їхній бік, розриваючи на шматки кожного, хто траплявся йому на шляху. Його рухи були блискавичними та нещадними. Кігті та зуби розривали тіло та кістки, залишаючи за собою криваві сліди. В його очах не було жодної краплі жалості. Тільки неприборкана лють і спрага помсти.

Хтось із ельфів намагався втекти в паніці, але Карлос наздоганяв їх одним стрибком. Інші продовжували атакувати його своєю магією, посилаючи вогняні кулі та блискавки, або стріляли в нього з лука. Але ні магія, ні стріли не могли зупинити звіра, який перетворився на машину для вбивства. Його шерсть була, немов броньована, а воля — непохитна. Долі всіх були вже вирішені наперед — Карлос не залишив нікому навіть найменшого шансу вижити. Його лють і біль перетворилися на неприборкану спрагу помсти, яка не знала пощади. Ніхто не міг уникнути цієї кривавої розправи. З кожним новим ударом, з кожним розірваним тілом він відчував, як його гнів вщухає, але звір усередині вимагав усе більше крові. Карлос не міг зупинитися, доки останній ельф не був розірваний на частини. Він стояв посеред галявини, оточений тілами, важко дихаючи, а його очі все ще горіли люттю. Ніхто не залишився живим, ніхто не втік. Він переміг…

Так він думав. Але правда була в тому, що бій ще не закінчився. У той момент, коли він запишався своєю силою, з'явилося підкріплення ельфів. Вони йшли строєм, синхронно крокуючи один за одним. Вів їх за себою невисокий молодий ельф, який назвався тоді Ліреном.

Лірен цей був надзвичайно сильний. Його велика фігура наповнювала простір аурою, що не піддавалася словесному опису. Кожен його крок залишав за собою розтанувший сніг, ніби дотик його стопи оживляв навколишню природу. Коли він зустрів поглядом Карлоса в образі вовка, миттєво зупинився, піднявши руку до неба. З нізвідки у вампіра полетіли кинджали, наче спущені з небес. Цієї миті ельфи мовчки розійшлись убік, надавши Лірену повну свободу дій.