Адальберт Штіфтер - Вітіко

похід, щоб стати загоном у війську ясновельможного князя Владислава, що не хотів, щоб багатії завдяки грабункам багатіли ще більше і гнобили бідних; ми рушили в похід, щоб до нас не прийшов ворог і не кривдив наших літніх людей, жінок і дітей, не забирав нашого майна; ми рушили в похід, щоб не прийшов пан, який використає нашу працю й майно для власних потреб і своїх насолод. Так, як ми, думали й багато інших загонів у Богемії і пішли до князя. Отак і виникла сила, завдяки якій повалено ворогів. Наші літні люди, жінки та діти тепер у безпеці, до нас не прийшов ніякий чужий пан, а той, що прийшов, житиме так, як і ви, щадитиме те, що ви робите і маєте. Ви стали не малою часткою того, що відбулося. Ви перемогли військо князя Вратислава, а в битві під Зноймо завдяки своїй спритності та мужності ви допомогли здобути перемогу. Радійте цій перемозі під нашими зеленими деревами, розмовляйте про свої подвиги, розповідайте про них тим, хто підростає, щоб і вони колись діяли так само. Застосовуйте те, що ви здобули на війні, для вашої користі та добра і для користі та добра своїх рідних. Тепер настане пора відпочинку, бо з тих, хто вирушав проти князя Владислава, багаті збідніли, а могутні охлянули, тому вже ніхто не здатний повстати проти князя. Якщо він декому простив, вони в майбутньому будуть вірні йому або ж знайдуть надто мало товаришів для нової війни. А якщо князь Владислав коли-небудь задля справедливої справи захоче повести нашу зброю і наше ім’я в далекі країни, то, можливо, чимало вас підуть із ним і згадають на новій війні, як воювали на старій. І, можливо, тому чи тому з вас із зеленого гарного лісу судилося, коли знову оголосять похід християн у Святу землю, теж піти туди, і воювати там за місця, де жив Спаситель, і молитися там, де він помер за нас. Як я дякував вам на бойовищі та в таборі, так дякую і тут, на батьківщині, за все, що ви зробили, і за те, що ви були зі мною послужливі та слухняні. Мій провід сьогодні закінчується, ми знову живемо кожен окремо як окрема людина, але хочемо з любов’ю та вірністю згадувати тих, кому довелося віддати своє життя, і з любов’ю, вірністю та прагненням допомоги згадувати тих, чиї члени зазнали тяжких ран і каліцтв. Отож бувайте здорові і розпускайте свої загони, в яких ви досі були поєднані задля спільних дій. Тільки ще раз ми хочемо бути єдині, і то сьогодні, щоб поєднатися в спільній радості, яку відчувають усі, хто прийшов сюди.

Слова Вітіко, поки він промовляв, ті, хто чув його, почасти переказували далі, а ті інші люди — ще далі, тож зрештою щось доходило й до народу, який стояв за бар’єрами. Коли Вітіко закінчив, воїни закричали:

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко!

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко! — закричали потім і ті, хто зібрався на луці.

Вітіко вклав меч у піхви, ще раз проїхав уздовж ряду воїнів і потис кожному ватажкові руку. Потім спішився і звелів завести коня в навмисне збудовану загороду, де його прив’язали. Решта вершників теж спішилися й завели туди своїх коней.

Загони встромили свої корогви в землю, розійшлися по зеленій луці, зустрічалися й розмовляли. Вітіко був серед них.

Трохи згодом звуком рога подали знак, що починається бенкет. Воїни та чимало інших людей із Плани та решти лісових сіл посідали за столи. По праву руку від Вітіко сидів старий священик, по ліву — суддя з Плани. Страви несли від плит, збудованих навмисне, а напої розливали з бочок і ставили на стіл. Подавали печеню зі свійських і диких тварин, рибу і пироги. В джбанах стояло пиво, питний мед і вино. Для людей, які прийшли на свято, на галявинці смажили бичка, і кожен міг відтяти собі частину й утамувати голод, можна було взяти собі й шматок хліба з купи буханців, які лежали там. У бочках були пиво і питний мед, і той, хто мав якусь кружку, або той, кому її позичали коло бочок, міг утамувати спрагу. Чимало людей розпалили багаття й готували страви.

Після обіду відбувалися різноманітні ігри, чоловіки стрибали, лазили, боролися тощо. Звучали дудки, цимбали, скрипки і ріжки, молоді хлопці і гарно вбрані лісові дівчата стали танцювати на зеленій луці, та й чимало старших чоловіків танцювали то з однією, то з другою молодицею. Цимбаліст Ламберт стояв із мечем на поясі коло цимбалів, і їхні звуки долинали до всіх танцюристів на зеленій луці. Скрипаль Том Йоганнес ходив від одних до інших і розповідав, які тони і звуки до танців годилося б видавати. До музики домішувались співи. Пісні співали то окремі люди, то навпереміну, то цілі гурти. Навіть пісні без слів, які Вітіко чув від Берти та її подруги, зринали й розлягалися над лукою. А оскільки сини Лісового краю звикли видавати радісні вигуки, чи то вітаючи один одного, чи то глузуючи один з одного, чи то просто засвідчуючи поміж гіллям свою радість, інколи чулися й такі виклики, дехто намагався ще й крикнути якомога гучніше.

Коли воїни вже встали з-за столів, Вітіко зі священиком і кількома людьми почав обходити всіх гостей і розмовляв із багатьма. Він часто виходив і до людей, які перебували за бар’єрами й розмовляв із ними, щоб пересвідчитись, чи вистачає всього, чи нема якоїсь перешкоди.

Під вечір Вітіко з більшою частиною воїнів і гостей повернувся в Плану. Решта ще лишалися на луці коло Влтави й насолоджувались аж до ночі.

Наступного дня підрозділи воїнів із далеких лісових сіл знову повернулися в рідні місця, розійшлися й люди, що прийшли як глядачі. А дехто гуляв і далі, тож лише через