Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— З господом не зустрічаються, коли нам захочеться, — умовляв її він. — Треба боротись за життя до останку, така його воля, і, може, саме від цього залежить вічне блаженство. — І зразу нагадав їй про те, як його величність король уникнув смертельної небезпеки завдяки ласці господній і власній твердості. Великий король, рівного якому християнський світ не мав уже п'ятсот років, ураз відкинув будь-який людський страх і відтоді все робить із чистим серцем неофіта, хоча й з мудрістю зрілого віку. От бач? Від останньої дрібки життя залежить вічне блаженство.

Сміливе порівняння з його величністю так вразило пані де Морней, що вона перестала хрипіти й умить забула про всі свої муки. Вона звелась у ліжку, обняла чоловіка й запевнила його, що терпітиме разом з ним; вона більше не думає про те, щоб ухилитись від випробування.

— Наш син боровся, поки не загинув. Я не хочу ніяких ліків, що від них заснула б і покинула цей світ безболісно. Піди зустрінь лікаря, любий, — сказала вона, перше ніж біль знову кинув її на подушку.

Пан де Морней так і зробив. Саме коли він у своїй бібліотеці пояснював членові медичного факультету, що хворій уже й без його допомоги полегшало, з її кімнати знову почулося хрипіння й тяжкий стогін. Лікар хотів зайти туди, але пан де Морней заступив йому дорогу. Людині, що була, на його думку, безвірником, він ніяк не міг пояснити, чому вмируща не хоче, щоб їй допомогли легше перейти на той світ. Невчасний гість підозріливо подивився на пана до Морнея й швидко окинув поглядом полиці в книжками, ніби там могло бути заховане щось недозволене. І справді, його очі могли б натрапити на щось таке — трактати, які засудив парламент і які були причиною королівської неласки. Пан де Морней аж ніяк не міг похвалитись мужністю, яка надихала вмирущу за стіною. Він спиною затулив небезпечні томи, посунув їх назад, а лікаря випровадив із дому. Сказав йому, що в кімнаті поряд є дуже висока особа, яка не хоче, щоб її тривожили.

Це пояснення було досить вірогідне, бо пані де Морней почала говорити. Вона говорила уривчасто, і спочатку язик не слухався її:

— Пане мій! Я впізнаю тебе. Готується учта. Ось уже лунає музика. Гості входять у яскравому світлі. Вже й господар дому близько.

Чоловік її марно зазирав до кімнати, де вже сутеніло. Сам він не бачив «господаря дому», почував себе непроханим, знедоленим і тільки вгадував відповіді на її слова.

— У твоєму домі, о пане мій, багато покоїв. Прийми мене до себе.

— Що ти здійснила?

— Я пішла заради тебе на вигнання. Я каялась у своїй світській спритності й від докорів власної совісті нажила невиліковне серцебиття.

— Не забувай найкращого.

— Я віддала тобі своє дитя. Я захищала свого чоловіка навіть перед королем.

— Не забувай останнього.

— А! Оце воно? Я захотіла без пом'якшення мук дотерпіти, поки ти прийдеш.

— Тебе прийнято. Звеселись на моїй учті.

Тепер у вмирущої, видно, минулися всі болі разом із серцебиттям, їй знов стало легко дихати, й вона змогла заспівати, тихо підспівуючи тому хорові голосів та музиці, що чула.

А незваний підглядач уловив тільки, що там усі молоді, бо й дружина його помолодшала, як судити з тих звуків, що виходили з її грудей. Він відчув себе старим, аж надто втомленим для цієї учти; він не зміг увійти, коли його покликано. Його дружина гукнула: «Філіппе!»— дзвінко й молодо, з першою несвідомою звабою весни життя. Він ніколи не знав її такою, — вони вперше зустрілись уже як вигнанці. «Філіппе!» — тріумфувала вона, і він збагнув: вона обнімає сина.

Коли вона стихла, він зі свічником у руці ввійшов до спальні — і що ж показало йому світло свічок? Його дружину — через довгі, довгі літа знов молоду. Вона була при цілком ясній свідомості, незбагненно гарна. Вона шепнула йому:

— Оце нарешті воно. Будь мужній і стійкий, не піддавайся. Блаженство приходить аж перед могилою.

Щоб зітхнути востаннє, вона сама заплющила очі, і вони так і лишились заплющені. Блаженство приходить аж перед могилою — а потім не буде вже нічого. Ви мали рацію, ваша величносте, коли відкидали діалектику вічності. Вірте краще тому, хто чув, бачив і на ваш найвищий наказ звітує перед вами.

VIII. ВЕЛИКИЙ ПЛАН

Звернення до чужинців

Король убрався з іще небувалою пишнотою, коли приїхали швейцарці поновлювати союз. Дорогою до столиці їх не раз гостили — особливо розкішно й щедро пан де Вільруа. А в Парижі від палацу аж до вулиці Сент-Оноре вишикували гвардійський полк. На парадних сходах палацу теж стояли солдати — по дві шереги на кожній сходинці,— і між ними не без гордості піднімалися швейцарці. В великій залі Лувру вони побачили подвійні шпалери з шотландців — так їм наочно показано, що король Франції має і свої, й чужоземні війська. І самі вони — не єдині його друзі.

Зате вони були дуже давні друзі по боях, угодах, по вигідних взаєминах. Під час останньої своєї війни — з Савойєю — король урятував їхнє прикордонне місто Женеву. Тепер їх зустрів герцог де Монпансьє з добірним почтом, їх привітав граф де Суассон. В приймальні у короля був принц Конде, він провів їх до його величності, що сидів на троні. Його величність підвівся й скинув перед ними капелюха. На чорному з білим капелюсі була діамантова пряжка, ціну якої годі визначити, а ще більше діамантів виблискувало на перев'язі. Швейцарці були б ряді цілувати королю руку вже заради цього незнищенного багатства, не рахуючи вже всього іншого. Права рука короля була опущена, і кожному швейцарцю, що цілував ту руку, він клав ліву на плече. Це тішило їх надзвичайно.

Промовляв від них адвокат Загер із Берна. Товмачем був адмірал де Вік[104], бо моряк легше за будь-якого розумів говірки різних народів, чи принаймні вгадує зміст завдяки великому досвідові. Король відповідав їм коротко, але напрочуд доладно, і вони були просто в захваті. На численних бенкетах, даних їм після цього, відсутній був тільки кардинал Паризький; виправдовувався він тим, що серед швейцарців багато єретиків. Король посміявся з нього. І навмисне звелів по-святковому прибрати собор Богоматері Паризької: там відправили месу з якнайпрекраснішою музикою. Сидячи на килимах, затканих лілеями, а ноги поставивши на турецькі, швейцарські союзники короля ще раз підтвердили присягою свою випробувану вірність. Духовній музиці