Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

— А ми у твоєї мами спитаємо, — запропонував Метью, беручи казкову принцесу на руки, а пірата в пістрявій хустці притримав за комірець. Він доставив малих у батьківські обійми цілими та неушкодженими. Однак принцеса забула про свої сльози ще задовго до того, як процесія дійшла до батьків. Міцно вхопившись рукою за комір Метью, вона легенько стукала його по голові чарівною паличкою і приказувала: «Тринди-ринди, геп! Тринди-ринди, геп!»

— Коли вона виросте і мріятиме про свого чарівного принца, то він буде схожий на тебе, — припустила я, коли Метью повернувся до будинку. Він нахилився, щоб поцілувати мене, і з його волосся зірвався дощ сріблястих блискіток. — На тобі казковий пил, — сказала я зі сміхом і заходилася струшувати рештки блискіток із його голови.

Приблизно о восьмій, коли на зміну казковим принцесам та піратам прийшли готичні тінейджери в чорній губній помаді та шкіряному вбранні, завішаному металевими ланцюгами, Метью віддав мені кошик із печивом і відступив до вітальні.

— От боягуз! — піддражнила його я і, поправивши капелюха, пішла відчиняти двері ще одній похмурій компанії.

Хвилини за три до того, як можна було вимикати ліхтар над ґанком і констатувати, що солідну геловінську репутацію будинку Бішопів збережено, ми почули ще одне гучне гупання і вигук: «Пригощай, бо пожалкуєш!»

— Кого там іще чорти принесли? — простогнала я, рвучко насунувши капелюха на голову.

На сходах стояли двоє молодих чаклунів. Один із них — хлопчик-газетяр. Його супроводжував довготелесий прищавий підліток із проколотою ніздрею, наскільки я пам’ятала, з клану О’Нілів. Їхні костюми складалися з рваних джинсів, всіяних булавками футболок, імітованої крові, пластмасових кликів та шматків собачого ланцюга.

— Семі, здається, ти вже вийшов із цього віку.

— Тепер мене жвуть Шем. — Семі мав підліткову мутацію голосу, який тепер повнився несподіваними високими та низькими нотками, а його фальшиві клики надавали йому шепелявості.

— Привіт, Семе. — На дні кошика лежало півдюжини шматочків печива. — Пригощайся тим, що лишилося. Ми саме збиралися світло вимкнути. А чому ти не в місті, не ловиш ротом яблука?

— Нам шкажали, що цього року у ваш вийшли кльові гарбужи, — сказав Семі, тупцюючи на ґанку. — І-і-і… е-е-е… — Він почервонів і витягнув свої пластикові клики. — Роб клянеться, що на днях бачив тут вампіра. Я побився з ним об заклад на двадцять баксів, що Бішопи нізащо не пустили б вампіра до свого будинку.

— А чому ти такий впевнений, що упізнаєш вампіра, якщо побачиш його?

Вампір, про якого йшла мова, вийшов із будинку і став позаду мене.

— Здрастуйте, джентльмени, — тихо мовив він. Хлопці аж роти від несподіванки пороззявляли.

— Нам треба бути або звичайними людьми, або реально тупими, щоб його не впізнати, — захоплено мовив Роб. — Це найбільший вампір, якого мені доводилося бачити.

— Кльово… — вишкірився Семі від вуха до вуха. Ляснувшись долонями зі своїм другом, він заграбастав решту печива.

— Не забудь віддати двадцять баксів, Сем, — суворо нагадала я.

— До речі, Семюеле, — звернувся до нього Метью з несподівано сильним французьким акцентом. — Я можу тебе попрохати — прошу про особисту послугу — нікому про це не казати?

— Ніколи-ніколи? — Семі вкрай скептично сприйняв думку про нерозголошення такої пікантної інформації.

Метью саркастично посміхнувся кінчиками губ.

— Я зрозумів тебе. Ти зможеш помовчати хоча б до завтра?

— Не питання! — кивнув Семі, поглядом шукаючи підтримки у Роба. — Бо до завтра залишилося якихось три години. Це ми зможемо запросто. Нема проблем.

І хлопці, осідлавши свої мóтики, дали газу.

— Дороги неосвітлені, — раптом стривожено сказав Метью. — Може, слід було їх відвезти?

— Та все у них буде гаразд. Хоч вони й не вампіри, але дорогу до міста знайдуть.

Два мотоцикли різко загальмували і зупинилися, сипонувши дощем гравію.

— А ви не проти, щоб ми гарбузи загасили? — гукнув з алеї Семі.

— Якщо хочете — гасіть, — відповіла я. — Дякую!

Роб О’Ніл узяв лівий бік під’їзної алеї, а Семі — правий, і вони загасили гарбузи із завидною невимушеністю. Хлопці поїхали, підстрибуючи на вибоїнах і відшукуючи дорогу за допомогою місячного сяйва і шостого чуття підлітка-відьмака, яке вже потроху формувалося.

Я зачинила двері й, прихилившись до них, простогнала:

— Ноги болять страх як. — Розстебнувши чоботи, я скинула їх, а капелюх шпурнула на східці.

— Сторінка з «Ешмола сімсот вісімдесят другого» зникла, — тихо констатував Метью, прихилившись до стовпчика перил.

— А мамин лист?

— Теж зник.

— Що ж, нам час. — Я насилу відірвала себе від дверей, і будинок тихенько простогнав.

— Зроби собі чаю і зустрічай мене в сімейній кімнаті, а я поки піду заберу сумку.

Метью чекав мене на кушетці; замкнута валізка стояла в нього під ногами, а срібна статуетка та золота сережка лежали на кавовому столику. Я подала йому склянку вина, а сама сіла поруч.

— Це останнє вино, більше не лишилося.

Метью зиркнув на мою чашку з чаєм.

— А це, вочевидь, останній чай. — Знервовано пригладивши рукою волосся, він глибоко вдихнув. — Мені б хотілося податися в ближчий час, де поменшало смертей та хвороб, — обережно почав він, — і достатньо ближчий, щоб там вже були чай, водогін та гаряча вода. Але, гадаю, коли ти призвичаїшся, тобі там сподобається.

А я і досі не знала, де буде це там.

Метью нахилився і розстебнув замок сумки. Розкривши її і побачивши, що лежало одразу зверху, він полегшено зітхнув.

— Слава Богу. Я боявся, що Ізабо пришле не ту, що треба.

— Невже ти жодного разу не розкривав сумку? — спитала я, вкрай здивована його здатністю до самоконтролю.

— Ні, — відповів він, витягаючи з сумки книжку. — Просто не хотів про це надто багато думати. Так, про всяк випадок.

Він подав мені книгу. Вона мала чорну шкіряну палітурку і прості срібні облямівки.

— Яка гарна, — мовила я, провівши пальцями по її поверхні.

— Розгорни, — трохи занепокоєно поприсив Метью.

— А ти скажеш мені, куди ми вирушаємо, якщо я це зроблю? — Тепер, коли в моїх руках був третій із необхідних для подорожі предмет, я раптом відчула нехіть.

— Гадаю, що так.

Палітурка зі скрипом розгорнулася, і я відчула знайомий запах старого паперу та чорнил. У книзі не було розфарбованих під мармур форзаців, екслібрисів та додаткових чистих аркушів, які колекціонери вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч полюбляли вставляти в свої книги. А самі обкладинки були важкі, бо під гладенько натягнутою шкірою крилися дерев’яні дощечки.

На першій сторінці виднівся напис густими чорними чорнилами, зроблений характерним для шістнадцятого сторіччя щільним гостроконечним письмом.

— «Моєму любому й дорогому Метью, — вголос прочитала я, — Чи були коли-небудь такі, що кохали не з першого погляду?»

Присвячення не мало підпису, але