Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

сухо. — Може, ви ласкаво принесете мені чашу шербету або, якщо його нема, якого-небудь фруктового соку? 

Жінка забідкалася: 

— Ой, добродію, я… Ну, до соку ми тут якось не дуже привчені, а про оте інше я й не чула ніколи. Може, вип’єте добрий кухоль пива? 

— А що таке пиво? — обережно поцікавився Абдул- 

ла. 

Це питання спантеличило жінку остаточно. 

— Я… Ну, я… це… е-е-е… 

Незнайомець на лавці прокинувся й позіхнув. 

— Пиво — єдине годяще питво для чоловіка, — повідомив він. — Прекрасна штука. 

Абдулла обернувся, щоби ще раз подивитися на нього. Він втупився в пару круглих прозорих блакитних очей, чистих як скельце. Тепер, коли незнайомець прокинувся, на його смаглявому лиці не було ані натяку на нечесність. 

— Пиво варять із ячменю й хмелю, — додав незнайомець. — Поки ви тут, добродійко господине, я б і собі попросив ще пінту. 

Вираз лиця господині трактиру раптом різко змінився. 

— Я вам уже казала, — заявила вона, — що не стану нічого подавати, поки не побачу, якого кольору у вас грошенята. 

Незнайомець нітрохи не образився. Його блакитні очі сумовито глянули просто в очі Абдуллі, потім він зітхнув, узяв білу глиняну люльку, яка лежала коло нього на лаві, й став неквапливо її набивати і розкурювати. 

— То що, принести вам пива, добродію? — запитала господиня, звертаючись до Абдулли з кокетливою усмішкою. 

— Якщо ваша ласка, о втілення щедрої гостинності, — відповів він. — Принесіть мені цього напою, але додайте належну міру й для цього добродія. 

— Гаразд, добродію, — сказала вона і пішла в дім, кинувши вкрай несхвальний погляд на чоловіка з кіскою. 

— Я сказав би, що з вашого боку це надзвичайно люб’язно, — звернувся незнайомець до Абдулли. — Ви наче здалеку? 

— Так, я з далеких південних країв, шановний мандрівцю, — обережно відгукнувся Абдулла. Він не забув, що цей суб’єкт уві сні виглядав як справдешній шахрай. 

— А, з-за кордону? Я так і подумав, де ж би ще ви так засмагли, — зауважив незнайомець. 

Абдулла був цілком переконаний, що чоловік із кіскою намагається вивудити з нього інформацію, аби вирішити, варто чи не варто його пограбувати. Тому він неабияк здивувався, коли незнайомець раптом облишив розпитування. 

— Знаєте, я теж не тутешній, — сказав незнайомець, пихкаючи своєю варварською люлькою і випускаючи з рота великі клуби диму. — Я з Чужокрайнії. Старий солдат. Після того як Інгарія нас побила, я дістав свою платню і тепер тиняюся світом. Ви й самі бачили — тут, в Інгарії, до мого мундира ще й дотепер ставляться упереджено. 

Ці слова він сказав просто в обличчя господині, яка саме повернулася з двома кухлями коричневуватої пінистої рідини. Але розмовляти з незнайомцем вона не стала. А тільки з розмаху поставила перед ним один кухоль, а другий поштиво й акуратно подала Абдуллі. 

— Обід буде за півгодини, добродію, — промовила вона і вийшла. 

— За ваше здоров’я, — сказав солдат, піднімаючи кухоль. Він зробив великий ковток. 

Абдулла був вдячний старому солдатові. Завдяки ньому він дізнався, що перебуває в країні, яка називається Інгарія. Тому він теж сказав: «За ваше здоров’я», — і з деякою осторогою підняв свій кухоль. Йому здавалося, що рідину в кухоль налили просто з верблюжого міхура. Запах загадкового напою нітрохи не розвіяв цю підозру. Тільки жахлива спрага змусила Абдуллу взяти цю рідину. Він обережно відсьорбнув з кухля. Що ж, рот йому таки вдалося зволожити. 

— Смачно, правда? — запитав старий солдат. 

— Досить неординарно, о капітане серед воїнів, — відповів Абдулла, намагаючись не пересмикнутися. 

— Кумедно, що ви назвали мене капітаном, — зауважив солдат. — Я, само собою, ніякий не капітан. Вище капрала не дослужився. Хоча боїв набачився чимало — і таки справді розраховував на підвищення. Але тут нас здолав ворог, і не так сталося, як гадалося. Страшна була битва, може, ви чули. На нас напали ще на переході. Ніхто не чекав, що ворог дістанеться до нас так швидко. І хоча тепер вже все у минулому і після бійки кулаками не махають, але я вам прямо скажу: інгарійці билися нечесно. Вони мали двійко чарівників, от ті й начарували інгарійцям перемогу. А що простий солдат, от як я, може вдіяти проти чаклунства? Нічого. Хочете, я намалюю вам план битви? 

Тільки тепер Абдулла зрозумів, у чому полягала підступність джина. Цей чоловік, який мав би йому допомогти, з усією очевидністю виявився неймовірним занудою. 

— О сповнений доблесті стратег, я абсолютно не знаюся на військовому мистецтві, — твердо сказав Абдулла. 

— Це не має значення, — підбадьорив його солдат. — Можете мені повірити, нас загнали в пастку. Ми кинулися втікати. Інгарія нас завоювала. Підкорила всю країну. Наша королівська сім’я, нехай буде благословенна, теж утекла, тому на престол посадили брата інгарійського короля. Говорилося, що все це можна було б узаконити, якби оженити його на нашій принцесі Беатрисі, та вона втекла разом з усією сім’єю (нехай буде благословенна на многая і благая літа!), і її годі було знайти. Але, уявляєте, новий принц виявився не таким уже й поганим. Перш ніж розпустити чужокрайнійську армію, видав усім платню. А хочете, я вам скажу, що я збираюся зробити зі своїми грошиками? 

— Тільки якщо ви й справді бажаєте розповісти, о найхоробріший з-поміж ветеранів, — погодився Абдулла, ледь тамуючи позіхання. 

— Я вирішив подивитися Інгарію, — повідомив солдат. — Подумав, а чого б мені не перейтися країною, яка нас перемогла. Зрозумію, на що вона схожа, а тоді й осяду де-небудь. Платню-бо мені видали доволі нічогеньку. На всю дорогу вистачить, якщо не тринькати. 

— Мої вітання, — сказав Абдулла. 

— А половину виплатили золотом, — додав солдат. 

— Авжеж, — сказав Абдулла. 

Для нього стало величезним полегшенням, що до трактиру саме прибули нові відвідувачі — місцеві жителі. Більшість із них були хлібороби в перемазаних штанях до колін і дивних сорочках чужоземного покрою, що нагадав Абдуллі його власну нічну сорочку, а також у величезних грубих черевиках. Усі вони здавалися дуже веселими, голосно говорили про косовицю — яка, судячи з їхніх слів, аж кипіла, — і гамселили кулаками по столах, вимагаючи пива. Господині, а з нею й маленькому хазяїнові, який весь час підморгував, доводилося постійно бігати в будинок і назад з повними кухлів тацями, тому що з цього моменту у трактир почали прибувати нові й нові відвідувачі. 

А солдат — Абдулла не знав, чи з цього приводу він має відчувати полегкість, досаду чи, може, радість, — так ось, солдат раптом втратив до Абдулли будь-який інтерес і вдарився в серйозні розмови з новоприбулими. І, судячи з усього, їм було з ним анітрохи не нудно. І, судячи з усього, їх анітрохи не хвилювало, що перед ними — ворожий солдат. Хтось із новоприбулих відразу ж приніс йому ще пива. Чим більше люду сходилося до трактиру, тим більшою популярністю користувався солдат. Невдовзі перед ним уже стояв цілий ряд кухлів із пивом. Обід для нього замовили вже давно, і з-за 

спин юрби, яка оточувала солдата, до Абдулли долинали уривки фраз на кшталт: «Велика битва… Ваші чаклуни забезпечили їм перевагу, ось дивіться… наша кавалерія… обхопили наш лівий фланг… відрізали наших на пагорбі… інфантерії довелося відступити… бігли як зайці… і то ненайгірші… оточили і видали нам платню…» 

Тим часом господиня принесла Абдуллі оповитої парою, гарячої страви, а також, хоч він і не просив, іще пива. Абдулла ж, як і раніше, так страшенно хотів пити, що навіть пиву був радий. А обід його і справді вразив: він був не менш смачним, ніж