Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Ліон вийшов з офісу, зачинив двері й спустився ліфтом до підвалу.

Том Келгаун сидів у котельні й ножиком, дещо страшнуватим як для кишенькового, старанно вирізав з дерев’яного бруска модель корабля.

Це був кремезний чоловік із густими вусами, що нагадували Ліонові жмут сухих водоростей. Запорошена кепка розтягнулася на його круглій голові, безрукавка була вкрита дивними плямами із залишками їжі й не защепнута на ґудзики, а стягнута золотим ланцюжком від годинника. Том зацікавлено глянув на Ліона і коротко кивнув.

— Доброго, — сказав він. — Допомогти?

Ліон присунув ближче стілець і всівся на нього.

— У мене є одна виразочка, — сказав він. — Щодня в обід я підпоюю її склянкою віскі. Проблема в тому, що не випиваю наодинці. Випивати самому — те ж саме, що залізти однією ногою в труну і попросити опустити тебе в яму. Ти не проти приєднатись? Але якщо не п’єш, я піду деінде.

Келгаун відклав модель і сів ближче.

— Ти постукав у правильні двері, містере, але не думаю, що віскі добре впливає на твою виразку.

Ліон помахав наполовину повною пляшкою «Джонні Уокера».

— Чоловік повинен показати свою незалежність. Якщо робитиму те, що добре для моєї виразки, вона проживе зі мною до смерті. Віскі мене влаштовує, і я його п’ю. Маєш склянки? Бажано дві.

Келгаун дістав із полиці дві паперові склянки.

— Мої найкращі, — сказав винувато, здуваючи із них пил. Він нетерпляче спостерігав, як Ліон наливає віскі, тоді швидко вихопив одну з посудин і вдихнув приємний аромат. — Прекрасне віскі, містере. Ваше здоров’я, — він зробив великий ковток, зітхнув, прицмокнув губами, витер рукавом рот і поставив склянку на стіл.

Ліон лише пригубив й одразу ж налив Келгауну нову порцію.

— Я орендую тут офіс, — сказав він. — Мене звати Ед Ліон. Детективна агенція «Тривога».

Келгаун здивовано оглянув його.

— Приємно познайомитись. Я — Том Келгаун. Справді, агенція «Тривога»? Швидко справилися...

— Моя мати теж швидко справлялася, — сказав Ліон. — Це — родинне, — він спохмурнів, похитав головою і продовжив: — Сьогодні нема клієнтів. Ніхто не приходив.

— Ще прийдуть, — підбадьорив Келгаун й осушив склянку. — Я думаю, цей Інгліш знав, що робить. У нього відбою не було від клієнтів. Чому він застрелився?.. Звичайно, самогубство трохи розлякає клієнтів, але ненадовго.

Ліон дістав дві сигарети, перекотив одну на інший бік столу, а іншу припалив.

— Я почав було думати, що мені продали якесь лайно, адже вигляд маю справжнього бовдура, — Ед песимістично похитав головою. — Чоловіче, ти б знав, що мені хотіли впарити раніше. Невже ти справді вважаєш, що це нормальний бізнес?

— Упевнений, — відповів Келгаун. — Я бачив, хто до нього приходив, інколи клієнтів було більше тридцяти. Якщо це не хороший бізнес, то я мавпячий дядько.

Ліон оглянув його з привітною усмішкою.

— Ну, дядько, може, й ні, а от дід — то вже ближче.

— Га? — очі Келгауна налилися кров’ю.

— Не зважай. Це сказав мій капелюх. Бачиш оце?

Він зняв капелюх і показав дірку, просунувши в неї палець.

— Мушу це носити, аби мене чули люди, ну, ті, які недочувають. Інакше не підкажу їм, як підзаробити.

— Буває... — трохи спантеличено мовив Келгаун.

— Ну добре, — продовжив Ліон, закидаючи ноги на стіл. — Залию трохи крові у свою порожню голову, ти ж не проти? Це сімейне, моя мати була така сама. Коли старий це зрозумів, то теж збожеволів. Що ж, схоже, що я взявся за непоганий бізнес. Хто були всі ці люди, які приходили до Інгліша?

Келгаун ворухнув широкими округлими плечима.

— Поняття не маю. Дехто приходив щотижня. Багато клієнтів були обірванцями, але деякі виглядали так, ніби мають мішок грошей.

— Ти був тут, коли він застрелився? — раптом запитав Ліон і нахилився вперед, аби ще раз наповнити паперову склянку Келгауна.

— Звичайно. Вистачить, містере. Мені достатньо.

— Тільки не кажи, що такий дорослий хлопець, як ти, не може випити трохи віскі, — мовив Ліон. — Мені розказали, що він застрелився між дев’ятою і десятою тридцять. Хтось приходив до нього у цей час?

— Троє людей піднімалися на шостий поверх. Але не знаю, чи до нього. А що?

— Я багато говорю, — сказав Ліон і заплющив очі. — Люблю слухати свій голос. Чим я гірший за Сінатру? Бачив би ти, як дівчатка мліють, коли я шепочу їм на вушко. І співати не треба, щоб вони завелися, — він розплющив очі, глянув на Келгауна й різко запитав: — Хто були ці троє?

— Два чоловіки та дівчина, — відповів Келгаун. — Я підіймав їх ліфтом. Дівчина приходила і раніше, а чоловіків я не знаю.

— А хто ще має офіси на шостому поверсі?

— Ну, ще агенція новин. Напевно, ви вже чули, скільки шуму від їхніх телетайпів... Далі — ваш офіс, а тоді офіс міс Віндсор.

— А вона чим займається?

— Вона, як би це сказати... митець, вирізає силуети, — пояснив Келгаун. — Виріже силует, красиво оформить його і вставить у рамку. Чим ще займається, я не знаю, ллє до неї приходять тільки чоловіки.

Ліон пожвавився, його очі загорілися.

— Цікаво, цікаво... — повторив він. — У мене така сусідка? Може, варто завітати до неї, показати свій силует?.. Може, вона навіть покаже мені свій?..

— Вона апетитна, — сказав Келгаун, — але тільки за готівку. Як на мене, краще витратити гроші на коней, але кожному своє.

— А ти філософ, — резюмував Ліон. — Розказуй про цих двох чоловіків і дівчину. Вони могли приходити або до міс Віндсор, або в агенцію новин, або до Інгліша, правильно?

— Дівчина приходила до Інгліша, — пояснив Келгаун. — Я бачив її раніше.

— Як вона виглядала?

Зробивши ковток, Келгаун недовірливо глянув на Ліона.

— Ти, містере, ставиш до дідька багато запитань. Чому це тобі так цікаво?

— Послухай мене. Ти на дурняк отримав скотч, тому спробуй бути цікавим співрозмовником.

— Ну добре, це, зрештою, нічого не вартує, — погодився Келгаун. — У неї чудове волосся, гарна фігура, хоч зараз на сцену.

— Ну й опис. Ти розумієш, що добрі два мільйони лялечок цього чортового міста виглядають точно так само... Як вона була одягнена?