Федеріко Андахазі - Конкістадор

наближалися; Кетца став у захисну стійку: розсунув ноги й прикрив груди кулаками, утім, ніхто не злякався. Раптом у руках тубільців зблиснули гострі леза, певно виточені з пташиних кісток, — дотепер дикуни ховали їх у долонях. Озброєний загін був готовий роздерти чужинця. Цієї миті у повітрі ляснув батіг, і дикуни враз подалися навтьоки, наче сполохані звірята. Один з них у тім гармидері, спіткнувшись, упав. На спину враз посипалась злива ударів, змірюючи його батогом; бідолаха таки спромігся підвестися й враз накивав п’ятами, як полохливий заєць. Лише потому Кетца звів очі, щоб поглянути, хто ж то батожив.

— Не треба їх боятися. Вони наче койоти: шкіряться, але якщо на них замахнутися — пускаються навтьоки. Слід лише завжди мати при собі палицю — це їх жахає.

Хазяїн батога чудово розмовляв мовою науатль, хоч зовнішністю на мешика не скидався. Взагалі, він найбільше був подібний до тих, котрих щойно змусив тікати: тіло було вкрите мушлями, а обличчя — по-бойовому розфарбоване.

— Мене кличуть Папалоа, — мовив незнайомець, схиливши голову набік. — Я відповідаю тут за порядок.

Таке дивне ім’я означало «той, що облизується». Слово справді було рідкісне, але з мови науатль, отже, його власник був мешиком. Можливо, проживши чимало років з місцевими, він перейняв певні їхні звичаї.

Кетца відповів рятівникові, що він, вочевидь, добре виконує своє завдання. Папалоа усміхнувся, певно не надто зваживши на похвалу:

— Я — Кетца, син Тепека, — відрекомендувався щойно прибулий, поклонившись у відповідь.

— Я знаю, знаю, — відповів чоловік. — Я чекав на тебе.

23

Кетцаль серед койотів

Маленьке селище, у якому оселився Кетца, називалося Тлатотоктлан, як не дивно, але ця назва означала «земля безземельних». Утім, така похмура назва була цілком слушною для поселення вигнанців. Поселення скидалося на рай на землі, але загалом ця смужка тростяних хатинок зі стріхами з пальмового листя правила за фортечні мури для в’язниці, казарми й ще однієї в’язниці, яка звалася Тлауєлілокекаллі — «будинок безумців». Багатство плодючої землі в Уастеці завжди збурювало у сусідів, які мешкали далі від моря, заздрощі. Завойовницькі кампанії були тут украй кривавими й тривалими, але мешикам, зрештою, вдалося перемогти й осісти у цих місцях. На час, коли прибув Кетца, Уастека підпорядковувалась Теночтитлану. Усвідомлюючи, що завзятих уастеків не надто просто втримати у шорах — вони прагнули повставати проти будь-якої центральної влади, — мешики мусили заснувати у їхньому краї постійне військове поселення. З іншого боку, з огляду на те, яке важке й суворе життя у цих краях, правителі імперії вирішили перевести в’язниці зі столиці імперії у ці віддалені місця: одним з найгірших покарань для підданого імперії було заслання у землі Уастеки. У мирний час злочинці мали мешкати у в’язницях, а у військовий — битися разом з тубільцями у перших рядах.

Тлауєлілокекаллі було жалюгідним селищем у межах поселення, де доживали віку люди, яких опанували демони безумства. Сіромахи блукали у своїй в’язниці, кричачи та борючись з безтілесними демонами, які поселилися у їхніх стражденних душах. Їм набагато легше було змиритися з життям в ув’язненні, ніж з власними видіннями.

Якщо уастеки, поневолені й доведені до стану робочої худоби, були для Кетци повсякчасною загрозою, то його власні співвітчизники, вислані злочинці, обернулися для юнака набагато більшою небезпекою. Задушливу атмосферу вигнання доповнювала похмура музика — безугавні нарікання мешканців Будинку безумців. Кетца вирішив якомога скоріше збудувати свій корабель і тікати з цього місця морем. Але справа була не такою легкою. Юнак чудово усвідомлював, що має набрати команду. До всього майбутній мореплавець, певна річ, мав змогу розраховувати лише на людей зі свого теперішнього оточення.

Солдати-мешики ставилися до місцевих бундючно, ба навіть глумливо. Кетца просто не міг спостерігати, як вояки під проводом Папалоа били уастеків палицями, змушуючи вшановувати імператора. Така жорстокість спричинялася лише до того, що ці койотлі — як називав їх Папалоа — оберталися на жорстоких ягуарів і повставали.

Утім, коли їхня ворожість била через край, на волю випускали ув’язнених, які давно стримували свою жорстокість, тож вони оберталися на душогубців, ще кровожерливіших за імператорських воїнів. Засланці-мешики випускали свою злість, що накопичилася, нещадно убиваючи, мародерствуючи у хатинах і ґвалтуючи жінок, щоб, наситившись кров’ю, знову повернутися за ґрати. Після таких боїв Кетца соромився того, що він теж мешик.

З іншого боку, син Тепека з великою неприязню ставився і до Папалоа, попри те що того вважали його заступником. Начальник гарнізону, певна річ, усвідомлював, що щойно прибулий як на засланця має забагато привілеїв: син найстарішого члена Ради мудреців і начебто протеже імператора особисто. Папалоа наказали допомагати молодикові у всіх починаннях. Утім, він неабияк здивувався, дізнавшись про наміри цього жовторотика щодо підкорення моря. Думка побудувати великий корабель здавалася старому вояці щонайменше безглуздям. Навіщо йому знадобився корабель? Голим дикунам судилося плавати лише на каное, рибалячи поміж островів. Слід зазначити, що Кетцу пристрасть уастеків до моря надзвичайно заохотила. Він був у захваті від того, які міцні човни мали місцеві, вони не боялися виходити на них у відкрите море й боротися з хвилями без жодної шкоди для своїх човнів. На додачу тубільці виявилися відважними мореплавцями, вони йшли на риболовлю навіть у дуже неспокійне море. Вони були справжніми майстрами веслування й уміли здійматися на високі гребені величезних хвиль, долаючи чималі відстані.

Згодом, коли Кетцу стали вирізняти серед решти мешиків, він заслужив довіру деяких тубільців. І що більше він спілкувався з ними, то більш цікавим йому видавалось таке спілкування. Хай там що казав Папалоа, ці люди не надто скидалися на дикунів, тим паче на безмозких койотів, котрі підкоряються лише палиці. Навпаки, багато хто знав кілька мов, серед яких і науатль, і був носієм культури, можливо, давнішої за культуру мешиків. Невдовзі Кетца вже мав надійних побратимів, які ладні були будувати з ним корабель. Знання уастеків у судноплавстві виявилися набагато ґрунтовнішими, ніж юнак гадав попервах: ці традиції випливали з прадавніх часів. Якось Кетца разом з новими товаришами відбирав стовбури, які б годилися для побудови корабля. Раптом він збагнув, чому цих людей прозвали тоуейомес — «рідні, близькі». Насправді уастеки та мешики мали однакові перекази про власне походження. Уастеки теж були родом з далекої землі, а згодом якийсь жрець привів їх на ці піщані береги. Достоту як мешики, вони гадки не мали, де їхня далека батьківщина. Вони були упевнені лише в одному — і це стало для Кетци одкровенням: уастеки вірили, що їхні пращури припливли на величезному кораблі — припливли з-за моря.