Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

був такий, що здригнулася земля. Марсіанин у Стейнсі вчинив так само. Не було ні спалаху, ні диму — тільки гуркіт вибуху.

Я був так вражений цими гуркотом, що забув про небезпеку, про свої обпалені руки і поліз на огорожу подивитися, що відбувається у Санбері. Знову пролунав постріл, і величезний снаряд пролетів високо наді мною в напрямку до Гаунслоу.

Я очікував побачити або дим, або вогонь, або якусь іншу ознаку його руйнівної дії, але побачив тільки темно-синє небо з самотньою зіркою і білий туман, що стелився по землі.

І жодного вибуху з іншого боку, жодного пострілу у відповідь.

Запала тиша.

Минула томлива хвилина.

— Що сталося? — запитав священик.

— Один Бог знає!

Пролетів і зник кажан. Здалеку долинув і завмер неясний шум голосів.

Я поглянув на марсіанина; він швидко рухався на схід уздовж берега річки.

Я чекав, що ось-ось на нього направлять вогонь якийсь прихованої батареї, але нічну тишу ніщо не порушувало. Фігура марсіанина зменшилася, і скоро її поглинули туман і темрява.

Охоплені цікавістю, ми піднялися вище.

У Санбері, затуляючи обрій, виднілася якась темна пляма, ніби свіжонасипаний конічний пагорб. Ми помітили другий такий самий пагорб над Волтоном, за річкою. Ці схожі на пагорби плями на наших очах тьмяніли і розповзалися. Підкоряючись несвідомому імпульсу, я глянув на північ і побачив там третій — чорний, димчастий — пагорб.

Було надзвичайно тихо. Тільки далеко на південному сході перегукувалися марсіани.

Потім повітря знову здригнулося від далекого гуркоту їхніх снарядів.

Земна артилерія мовчала.

У той час ми не могли зрозуміти, що відбувається, а згодом я дізнався, що значили ці зловісні, чорні купи, що розповзалися в темряві.

Кожен марсіанин зі своєї позиції на згаданій мною величезної підкові за якимось невідомим сигналом стріляв з гармати-труби по кожному пагорбі, ліску, групі будинків, по всьому, що могло служити прикриттям для наших гармат.

Одні марсіани випустили по снаряду, інші по два, як, наприклад, той, якого ми бачили. Марсіанин у Ріплі, кажуть, випустив не менше ніж п’ять.

Вдарившись об землю, снаряди розколювались, а не рвалися, і негайно ж над ними вставала хмара щільної темної пари, потім хмара осідала, утворюючи величезний чорний газовий пагорб, який повільно розповзався по землі. І дотик цього газу, вдихання його вбивало все живе.

Цей газ був важкий від найгустішого диму; після першого стрімкого злету він осідав на землю і заливав її, як рідина, стікаючи з пагорбів і прямуючи в улоговини, в яри, в русла річок, подібно до того як стікає вуглекислота при виході з тріщин вулкана.

При зіткненні газу з водою відбувалася якась хімічна реакція, і поверхня води негайно вкривалася пилоподібним накипом, який дуже повільно осідав.

Цей накип не розчинявся, тому, незважаючи на отруйність газу, воду по видаленні з неї осаду можна було пити, не шкодячи здоров’ю.

Цей газ висів шарами, повільно стікав по схилах, не розсіювався на вітрі, мало-помалу змішувався з туманом і атмосферною вологою й осідав на землю у вигляді пилу.

Ми досі нічого не знаємо про склад цього газу; відомо тільки, що в нього входив якийсь новий елемент, який давав чотири лінії в блакитній частині спектра.

Цей чорний газ так щільно прилягав до землі, навіть раніше, ніж починалося осідання, що на висоті п’ятдесяти футів, на дахах, у верхніх поверхах високих будинків і на високих деревах можна було врятуватися від нього; це підтвердилося тієї самої ночі в Стрит-Кобгемі і Діттоні.

Людина, що врятувався в Стрит-Кобгемі, передавала дивні подробиці про кільцевий потік цього газу; людина дивилася вниз із церковної дзвіниці та бачила, як будинки виступали з чорнильної темряви, ніби примари. Чоловік просидів там півтора дня, напівмертвий від утоми, голоду і спеки. Земля під блакитним небом, обрамлена пагорбами, здавалася вкритою чорним оксамитом; подекуди в сонячних променях виступали червоні дахи будинків і зелені верхівки дерев; кущі, ворота, сараї, прибудови та стіни будинків здавалися оповитими чорним флером.

Так було у Стрит-Кобгемі, де чорний газ сам собою осів на землю. Взагалі ж марсіани, після того як газ виконував своє призначення, очищали повітря, направляючи на газ струмінь пари.

Те саме вони зробили і з хмарою газу неподалік від нас; ми спостерігали це при світлі зірок із вікна покинутого будинку у Верхньому Голліфорді, куди повернулися. Ми бачили, як ковзали прожектори по Річмонд-Гіллу і Кінгстон-Гіллу. Близько одинадцятої години шибки у вікнах затремтіли, і ми почули гуркіт встановлених там важких облогових гармат. З чверть години з перервами тривала стрілянина навмання по позиціях марсіан у Хемптоні і Діттоні; потім бліді промені прожекторів згасли і змінилися багряною загравою.

Потім впав четвертий циліндр — яскравий зелений метеор — у Буші-парку, як я потім дізнався.

Ще раніше, ніж заговорили гармати на пагорбах у Річмонді і Кінгстоні, звідкись із південного заходу чулася безладна канонада; ймовірно, гармати стріляли навмання, поки чорний газ не умертвив артилеристів.

Марсіани, діючи методично, подібно до людей, що викурюють ос із гнізда, розливали задушливий газ по околицях Лондона. Кінці підкови повільно розходилися, поки нарешті ланцюг марсіан не рушив уперед.

Усю ніч смертоносні труби просувалися вперед. Жодного разу після того, як марсіанин був збитий з треноги у Сент-Джордж-Гіллі, нашій артилерії не вдалося вразити хоча б одного з них. Марсіани пускали чорний газ всюди, де могли бути замасковані наші гармати, а там, де гармати стояли без прикриття, вони користувалися тепловим променем.

Опівночі горіли дерева на схилах Річмонд-парку і стояла заграва над Кінгстон-Гіллом. Було видно хмари чорного газу, який клубився по всій долині Темзи і простягався до обрію. Двоє марсіан повільно ходили по цій місцевості, направляючи на землю свистячі струмені пари.

Марсіани цієї ночі чомусь берегли тепловий промінь, може, тому, що у них був обмежений запас матеріалу для його виробництва, або тому, що вони хотіли не перетворювати країну на пустелю, а тільки придушити опір. Це їм, безперечно, вдалося.

Ніч проти понеділка була останньою ніччю організованої боротьби з марсіанами. Після цього ніхто вже не наважувався виступити проти них, будь-який опір здавався безнадійним. Навіть екіпажі торпедних катерів і міноносців, що піднялися вгору по Темзі зі скорострільними гарматами, відмовилися залишатися на річці, збунтувалися і пішли в море.

Єдине, на що люди наважувалися після цієї ночі, — закладати пастки, але навіть це робилося непланомірно.

Можна тільки уявити долю батарей Ешера, які так напружено чекали в темряві. Там нікого не залишилося живим.

Уявіть собі очікування насторожених офіцерів, гарматну обслугу, яка приготувалася до залпу, складені