Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

— У чому річ? — дражниться вона. — 3 віком ти мов та черепаха!

— Просто не хочу наробити тобі біди!

— Я відіб’ю кожнісінький твій напад!

— Ти сама напросилася!

Підстрибнувши, я хапаюсь за гілку і роблю випад ногами, тож Ґрейс залишається лише мить, щоб зрівнятися із землею. Я приземляюся позаду суперниці і чекаю, коли вона зведеться на ноги. Вона стрімко переходить в наступ, доводиться відбивати безкінечний потік ударів. Швидкість наших рук дедалі зростає, аж поки я вирішую це все зупинити — мов дзиґа, своїми стопами скручую її ноги, і моя сукня зв’язує нас обох в один вузол. Під кінець ми гучно валимось на землю, потім дивимось одна на одну і заходимося сміхом.

— Незле, незле! — підводячись, мовить Ґрейс. — Навіть дуже добре!

— Дякую! Що тепер?

Вона передає мені пістоль.

— Бачиш оте дерево? — вона вказує на покручений сучкуватий стовбур. — Рознеси його!

— З превеликим задоволенням! — вже давненько я не стріляла по деревах, однак задачу втямила, тож за мить повітря заповнюється густою хмарою диму. І лиш тоді зупиняюсь, коли від натискання на спусковий гачок мій вказівний палень пронизують спазми.

— Славно-славно! — вигукує Ґрейс. — Я вражена!

У її словах звучить полегшення.

— Щось не так?

— Все добре! — вона потирає тильний бік шиї. — Я дуже, дуже тішуся з твоїх успіхів.

Ми зустрічаємося поглядами, вона явно щось недоговорює.

— Однак немає меж досконалості! Не зупиняйся на досягнутому!

Тренуємося допізна — аж поки сонце сідає за обрій і поволі насувається темрява. Коли навколо хоч око вибери, Ґрейс каже:

— Збирайся, час рушати!

Проте я зауважую, що вона подається у цілком протилежному напрямку.

Слухняно рушаю слідом, бо, мабуть же, вона має на те вагому причину, а мені це за щастя — відтягнути повернення на «Діву». Моя сукня вся у пороху, і я пахну, наче після битви. Коли ми вибираємося з лісу, контрастне світло ріже очі. Хоч ми й біля моря, але це не та бухта, де нас чекає човен. Поміж притрушених вугіллям водоростей стричать здоровенні брили чорних скель, і коли проходжу повз них, уявляю, які в мене брудні стопи. Попереду — напіврозвалена будівля, і схоже, Ґрейс веде мене туди. Дорогою вона й слова не зронила, тож коли ми підходимо до споруди, всередині мене все ніби перевертається.

Вже біля дверей вона звертається до мене:

— Що б там не сталося, я з тобою!

І не дочекавшись відповіді, заходить усередину.

У будівлі зовсім інша атмосфера. Кинута на ласку долі та опустіла; підозрюю, ми чи не перші за довгі роки порушили спокій у цих стінах, окрім хіба тих, хто на нас чекає. Тут усі ключові фігури екіпажу «Діви», вони вишикувалися у півколо. І усі втупилися в мене — навіть Бронн, що міцно стиснув щелепи. У центрі кімнати — мій батько, він на щось чекає. Хтось стоїть біля нього навколішки; руки в нього зв’язані за спиною, а на голові лантух. Запах його страху миттю б’є мені в ніздрі. Відчуваю, як кожнісінький м’яз Ґрейс тремтить від напруження, тож певна — от-от станеться дещо жахливе.

— Моя дитино, — батько починає, а в мене від очікування того, що має відбутися, спиною пробігають тисячі мурашок, — прийшов найважливіший день! Сьогодні ми не тільки вітаємо твоє народження. Настав час твоєї Ініціації!

Моя Ініціація… Я і не підозрювала, що вона сьогодні; правду кажучи, я взагалі зневірилася, що це коли-небудь станеться. Як же довго я боялася цієї миті, а тепер залишається лише одне: зустрітися з нею віч-на-віч.

— Що я мушу зробити? — я силкуюся промовляти слова офіційним тоном, суголосним цій події, але, кажучи відверто, це вартує мені титанічних зусиль.

Батько прямує до мене і перед тим, як вкласти пістоль — його персональний пістоль — у мою долоню, на хвильку затримує мою руку.

— Убий його! — він жестом вказує на бранця, який стоїть на колінах.

До горла у мене підступає гіркота:

— Який злочин він скоїв?

— Ніякого, — батько знизує плечима.

Благаю, тільки не це. Хіба моя Ініціація — лише холоднокровна страта? Повинно бути щось іще!

Я пильно дивлюся на батька й він, врешті, зустрічається зі мною поглядом. Паніка зростає, я глипаю на Ґрейс — її лице мов камінь, і тільки очі видають хвилювання. Напруга в цих стінах хоч ножем ріж, і мені цікаво, чи решта, окрім мого батька, ще не забули, як дихати.

— Ти хочеш, щоб я його прикінчила? Неозброєну людину? Невинуватого? — вперше в моєму голосі чується огида до батькових наказів, і на його обличчі спалахує невдоволення.

— Так!

Кімната йде обертом перед очима, тож я стуляю повіки, аби тільки не впасти. Ось вона! Настала мить, що мов зоря, вела мене все життя! Нема куди тікати, не залишається вибору — час пройти батькове випробування і зайняти місце поряд із ним. Або це — або смерть.

У голові кришталем дзвенить думка: я не можу цього зробити — і я не зроблю цього. Моя рука все ще притиснута до тіла, пістоль спрямовано вниз, у підлогу. Я відмовляюся перетворитися на монстра.

Коли наші погляди стрічаються, з нього аж пре зневагою:

— Прикінчи його!

Хоч я уявляю наслідки свого бунту, проте яке ж це полегшення — настояти на своєму:

— Ні!

За один крок батько опиняється коло мене і так лупить кулаком в щелепу, що я падаю, зронивши зброю. Звівшись наді мною, він знову наказує мені перетворитися на ката і погрожує розправою, якщо не піддамся. Удари сипляться на мене, мов град. Усвідомлення, що батько виконає свою погрозу, зовсім не радує, біль сильнішає, але я тільки щулюся. Бо який ще маю вибір, крім зносити побиття, закриваючи руками обличчя, та гадати, як довго все це триватиме, коли скінчитися і чи скінчиться взагалі.

Постріл розриває повітря. Батько застигає на місці, а всі дивляться спершу на в’язня, що звалився на землю, а потім на Бронна, що стоїть над ним. Його пістоль досі димиться. Поки вся кімната відходить від шоку, Бронн перехоплює мій погляд — і мене теж ніби громом вражає. Побачивши засторогу в його очах, я роблю те, що давно вже мала зробити — тікаю.

VIII

Я мчуся до лісу і, незважаючи на побиття, зберігаю ясний розум, бо від цього залежить моє життя. Стрімголов насувається ніч. Натрапивши на стежку, якою ми з Ґрейс прийшли сюди, я зникаю поміж дерев. Гілля безперестанку б’є мене по обличчю, але мені байдуже. Справжня небезпека вже позаду.

Ще до того, як рідшають