Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

Бо тоді я з усією безстрашністю поглянула на таргана. І побачила: це була істота, що не була наділена красою для інших земних створінь. І коли я побачила його, на мить повернувся прадавній легкий острах: «Клянуся, я зроблю все, що хочеш! Тільки не залишай мене у пастці кімнати з тарганами, бо трапиться щось величезне, а я не люблю інші види! Я люблю лиш людей».

Але після мого ледь помітного відступу ораторій лише зазвучав гучніше, а я лишился сидіти мовчки, вже й не намагаючись зробити зусилля й зарадити собі. Я вже покинула саму себе: я майже бачила на початку вже пройденого шляху саме тіло, яке там полишила. Але я досі час від часу його кликала, усе ще взивала до себе. Та не почувши відповіді, таки зрозуміла тоді, що я врешті полишила себе за межами своєї досяжності.

Так, тарган був істотою, не наділеною красою для інших земних створінь. Рот: якби у неї були зуби, вони були б великі, квадратні і жовті. Як я ненавиджу сонячне світло, яке освітлює все, навіть неможливе. Я витерла кутиком халата чоло, не відводячи очей від таргана, і на моїх очах були такі самі вії. Але ніхто не торкається твоїх, нечиста. Лише інший тарган полюбив би цього таргана.

А я — хто захотів би мене зараз? той, хто вже занімів так само, як і я? хто так само, як і я, називав страх любов’ю? і хотіння — любов’ю? і потребу — любов’ю? Хто, як і я, знав, що я вже ніколи не змінювала форму відтоді, як мене зобразили на камені у скелі? Поряд із чоловіком і собакою.

Відтепер я могла називати будь-що ім’ям, яке вигадала: я могла зробити це у гарячій кімнаті, бо будь-яке ім’я підхоже, адже не підхоже жодне. І серед сухих звуків склепіння будь-що можна було назвати будь-як, оскільки будь-що перетворилося б у таку саму резонуючу німоту. Настільки велика природа таргана робила все, що туди входило — ім’я або особу — позбавленим їхньої фальшивої трансцендентності. Настільки, що я бачила, точно і ясно, лише білу блювоту її тіла: бачила лише факти і речі. Я знала, що була на межі нездоланності, хоча й не знала, що таке нездоланність.

Але я також знала, що незнання закону нездоланності не було мені виправданням. Я вже не могла виправдовуватися, стверджуючи, що не знала закону, бо пізнати себе і світ і означає пізнати закон, який, навіть недосяжний, не можна порушити, і ніхто не виправдається, стверджуючи, що його не знає. Навіть гірше: ми з тарганом не зіштовхувалися із законом, якому ми були зобов’язані коритися. Оновлена первородність гріха полягає в тому, що я маю виконувати свій незнаний закон, і якщо не впораюся зі своїм невіглаством, то насамперед грішитиму проти життя.

У Райському саду хто був чудовиськом, а хто ні? між будинками та квартирами, у високих просторах поміж хмарочосів, у цьому висячому саду — хто є, а хто ні? До якої міри я витримаю, не знаючи, принаймні, що то дивиться на мене? на мене дивиться сирий тарган, і його закон бачить мій. Я відчувала, що знатиму.

— Не полишай мене зараз, не дозволяй мені прийняти це вже прийняте рішення самотужки. У мене було, у мене напевне ще було бажання знайти прихисток у моїй власній тендітності й у хитрому, хоч і правдивому, доказі, що мої плечі були плечима жінки, слабкі і тендітні. Завжди, хоч коли б мені було потрібно, я виправдовувала себе тим, що я жінка. Але я добре знала, що не лише жінки бояться бачити, та хто завгодно боїться побачити того, хто є Богом.

Я боялася обличчя Божого, боялася моєї непроминальної наготи на стіні. Краса, та нова відсутність краси, яка не мала нічого з того, що я називала красою, жахала мене.

— Дай мені руку. Я вже не знаю, що кажу. Мені здається, що я вигадала все, нічого із цього не існувало! Але якщо я вигадала те, що трапилося зі мною вчора — хто може запевнити мене, що я так само не вигадала усе своє життя, яке було до вчора?

Дай мені руку:

Дай мені руку:

Зараз я розповім тобі, як увійшла у ту безвиразність, яка завжди була моїм сліпим і таємним пошуком. Розповім про те, як увійшла в те, що існує поміж числом один і числом два, як я побачила лінію таємниці і вогню й що це прихована лінія. Між двома музичними нотами існує ще одна, між двома фактами існує факт, між двома піщинками, незважаючи на те, як близько вони одна до одної, існує проміжок простору, відчуття існує між відчуттями — у сплетінні первісної матерії існує лінія таємниці і вогню, що у диханні світу, у безупинному диханні світу є тим, що ми чуємо і називаємо тишею.

Я не використовувала жодну зі своїх властивостей як засіб, щоб досягти таємничого нерухомого вогню того, що є плазмою — це було позбавленням себе всіх властивостей, у мене було лише моє живе нутро. Щоб прийти сюди, я облишила своє людське єство — для возз’єднання із жахливою річчю, яка є моєю живою інертністю.

— Я знаю, що тримати мене за руку — жахливо. Жахливо бути без повітря в цій обваленій шахті, куди я привела тебе без жодного жалю до тебе, лише із жалю до себе. Але я присягаюся тобі, що витягну тебе звідси живим — навіть якщо мені доведеться збрехати, навіть якщо доведеться збрехати про те, що бачили мої очі. Я врятую тебе від цього жаху, але поки що ти мені тут потрібен. Зараз мені так шкода тебе, людини, до якої я просто причепилася. Ти невинно подав мені свою руку, і саме завдяки тому, що я тримала її, мені вистачило мужності заглибитися. Але не намагайся зрозуміти мене, просто будь зі мною. Я знаю, що ти забрав би руку, якби знав.

Як я можу віддячити тобі? Принаймні, так само використай мене, використай, як темний тунель — і коли ти перетнеш мою темряву, ти опинишся разом із собою по той бік. Можливо, ти не опинишся там зі мною, я не знаю, чи пройду, але ти будеш із собою. Тож ти будеш не один, як я була вчора, і вчора я просто молилася, щоб принаймні вибратися звідти живою. І не просто живою — як був просто живим той жахливий тарган — але довершено живим, як людина.

Ідентичність — ідентичність, що є