Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

не прийшли стрункі руки Євгенії. В кінці кінців, він таки стягнув тяжку від завитків та ангажантів верхню сукню, але ж це ще не був кінець. Під верхньою сукнею була більш легка нижня юпка, яка запиналася на великі ґудзики, і яку легше було зняти. З нею у Бертрана все пішло швидше; тяжко дихаючи від хтивості, він звільнив жінку від чергового шару шовків та мережива, відстібнув панталони-португали і схватив за шнури корсету, все більш нетерплячий і розлютований.

Розшнуровуючи його, Дантез міркував над тим, чи була Євгенія стиснута до краю можливостей, і чи потребувала зранку трьох покоївок, щоб затиснути корсет і зав’язати його. Він змагався з шнурками, забуваючи, що ті ж були зав’язані з великими зусиллями; він стратив декілька довгих хвиль, ніж послабив вузли та усунув з тіла передостанню перешкоду для своїх пестощів. Під корсетом була ще сорочка. Її він безцеремонно розідрав навпіл.

Євгенія стояла перед ним гола. Дантез обійняв її стан, і тоді до нього дійшло, що бачить найкрасивішу з жінок. Після чого він швидко перейшов до самої суті ars amandi, пестив вустами чудові поглиблення її шиї, плечей та стегон. Дівчина легкої поведінки не залишалася у боргу. Ще раніше Бертран зняв капелюх, прикрашений страусовими перами, тепер стягнув смертну сорочку без коміра, через голову скинув портупею з рапірою, розстебнув частину ґудзиків атласного, підшитого в поясі вамсу, а Євгенія зайнялася рештою. Жінка цілувала Бертрана в вуста, гладила по спині та сідницям, а потім швидко дихаючи, облившись рум’янцем піднесення, потягла на себе, на атласні подушки карети, яку тягли в ніч швидкі коні, і вони летіли ніби вихор по трактах Червоної Русі.

Дантез блукав вустами по тілу Євгенії. Його інамората[53] була досконалою у всіх проявах та пропорціях. У неї били блискучі волоси та елегантно вигнута, лебедина шия. Бертран цілував її немов шалений в вуста, язиком пестив ягідки її округлих грудей, затискав долоні на чудовому задкові, брав у володіння той смачний, хоча необіцяний, шматочок між стегнами. Він почував себе так, ніби стискав пальці на вологому перстеневі з гарячого золота, пестив його, чуючи, як сховане там джерельце б’є все міцніше, спрагнене хвилі, щоб незабаром напоїти до втрати духу його коника. Любовниця вигнула дугою своє божественне тіло, шукаючи більш міцнішого чуттєвого збудження. Коли ж їхні ласки робилися буквально шаленими, Дантез присунувся до її делікатних цицечок, а потім брутально розхилив її ноги. Хитромудра інамората практично не ставила опору. Взявши його булаву до зволожених язичком пальчиків, вона повела її найкоротшим шляхом до тісного, але ж рясно зволоженого водопою любові.

Вони поєдналися в розкоші на подушках тремтячої карети і копулювали голі, розпалені пристрастю. Євгенія сплела стегна на боках чоловіка, під час як Бертран пестив її груди, пересував долонями вздовж талії та боків, обіймав струнку фігуру та брав у володіння її оксамитну гриву чорного волосся, залиту есенцією любові та бажання.

Дуже скоро жінка почала кричати, кусаючи чоловіка перловими зубками за плече. Але ж Дантез не закінчив всього того так просто. Він випустив жінку з обіймів і, схопивши її за волосся, обернув спиною до себе, а потім посів її ззаду у безумнім шалю розкоші; як дикий жеребець з подільських степів посідає струнку кобилу, створену дияволом заради спокуси до злого богобоязливих та набожних лицарів Речі Посполитої, охоронців католицької віри на кресах.

Таким же чином він дістався до самого краю розкоші і завмер, почувши тихий плач Євгенії. Хвильку він тривав у тій позиції, прозваній «на рака», за яку проповідники обіцяли сто років пекла і вдвічі більше чистилища на додаток. Так він лежав, притулившись до її спини, обіймаючи долонями джерело щастя та гарячі груденята.

А потім вже вона присіла йому на коліна ніби дика Саломея; обійняла ногами та спробувала посісти його ніби дика та гнучка з давньої Сарматії, чи то Польщі. Він дозволив їй це, хоча вже був втомлений і задиханий. Він не протестував, коли її губи притиснулися до його, ні через кілька хвилин, коли її просочені потом соски терлися об його обличчя.

— Їжджу виключно… галопом, мій пане, — продихнула вона йому прямо у вухо.

Бертран замкнув її вуста поцілунком.

Врешті решт, коли вони лежали на атласних подушках карети спітнілі та розігріті любов’ю, голова Євгенії почивала на грудях Бертрана, той чув її гаряче дихання на своєму тілі, змішане з позбавляючим сил ароматом волосся.

Щось товкло його в бік. Він витягнув руку і намацав інкрустовану скриньку, яку дістав від Мага. Поволі витягнув її наверх, поклав біла себе на сидінні карети.

— Що це таке? — спитала Євгенія.

— Подарунок, — муркнув Бертран, — для пана гетьмана Калиновського.

Він обережно відкрив застібки та підніс віко. Всередині було дещо блискуче та тяжке. Якусь хвильку француз не знав: чи то зброя, чи то оздоба. Золота, інкрустована бірюзою та рубінами довбня… Дантез зважив її в руці, оглянув з усіх сторін.

— Це булава покійного краківського воєводи, — сказала Євгенія, — гетьмана Конєцпольського[54].

— Звідки знаєш?

— Була товаришкою його ложа. Він темпераментний був та хтивий, а скінчив він від конфортативи. І все через молоду Оссолінську[55].

— Так це і є ціна за душу Калиновського, — усміхнувся Дантез. — Побачимо, Євгенія, що нам вдасться здійснити у його милості гетьмана.

Вона ж притисла кармінові вуста до його вуха та стала лоскотати язиком.

— Багато чому тобі ще потрібно навчитися, щоб вільно пізнати лабіринти політики, перш ніж станеш перед Калиновським.

— Тоді вчи мене, Євгеніє. У нас ще є на це час.

— Мене звуть не Євгенією…

Розділ III

Леви Лехістану

Дума про гетьмана * Кінь польський, який він є, кожен бачить[56] * Зрада Швірського * Задніпрянський диявол, то є пан Барановський * Фарс генерала Пшиємського * Дантез зганьблений

До табору коронних військ під Глинянами[57] вони добралися рано вранці. Іржання коней та голоси, якими їх затримала сторожа в таборі, пробудили Дантеза від сну. Він швидко підірвався з оксамитних подушок та розсунув товстезні заслони на вікні.

Вони власне заїжджали до табору. Посеред вранішніх туманів француз бачив ліс