Микола Гоголь - Тарас Бульба

всяка пташка свище та співає і травичка пахне, так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого: двісті червінців коштує самий кінь. Бульба остовпів. — Навіщо ж він надяг чуже вбрання? — Того, що воно краще, того й надяг... I сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан! — Хто ж його присилував? — Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них? — Хто перейшов? — Пан Андрій. — Куди перейшов? — Та до них перейшов. Він уже тепер зовсім їхній. — Та брешеш ти, свиняче вухо! — Як же то можна, щоб я брехав? Хіба я дурний брехати? На свою б голову брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном? — Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну? — Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них. — Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако! — Хай мої пороги травою поростуть, коли я вигадую! Хай кожне плюне на могилу батька мого, матері, тестя, і батькового батька, і батька матері моєї, коли я вигадую. Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них. — Через що? — У воєводи є дочка-красуня. Святий Боже, яка красуня! Тут жид усякими способами почав виявляти красу панночки на своїм обличчі: розставив руки, прищулив око і скривив набік рота, немовби щось дуже смачне покуштував. — Ну то що з того? — Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді мов підошва: її як намочиш у воді, то гни як хочеш — вона буде гнутися. Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що багато дужих душ вона погубила, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці. — Слухайте, пане, я все розкажу панові, — мовив далі жид. — Тільки-но почувши ґвалт і побачивши, що вони входять до міської брами, я вхопив про всяк випадок із собою низку перлів, бо в місті є красуні і шляхтянки, а коли є красуні і шляхтянки, подумав я, то їм хоч і їсти нічого, а перли куплять. І як тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи в двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. "Буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцявся прогнати запорожців". — І ти не вбив його на місці, того чортового сина? — гукнув Бульба. — За віщо ж убивати? Він перейшов самохіть. Що чоловік винен? Де йому краще, туди й перейшов. — І ти бачив його в лице? — Їй-богу, в саме лице! Такий гарний вояк! Кращий за всіх. Дай йому Боже здоров'я, мене відразу пізнав, і коли я підійшов до нього, він і каже мені... — Що ж він каже? — Він каже... перше кивнув пальцем, а тоді вже каже: "Янкелю!" А я: "Пане Андрію!" — кажу. "Янкелю, скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!" — Брешеш, чортів Юдо! — несамовито крикнув Тарас, зовсім не пам'ятаючи себе. — Брешеш, собако! Ти й Христа розіп'яв, проклятий від Бога лиходію! Я тебе вб'ю, сатано! Тікай відсіля швидше, а ні — тут тобі й смерть! І, промовивши це, Тарас вихопив шаблю. Зляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго біг він, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще далеко чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розміркувавши, що не слід на першому, хто нагодився, зганяти свою злість. Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою. Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який ще один і зостався не спалений козаками. А запорожці, і піші, й кінні, зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незаймайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Тільки Переяслівського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв'язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю, а сам курінний отаман Хліб без шароварів і жупана опинився в лядському полоні. З міста почули рух у козацькому таборі. Усі сипнули на вал, і перед очима в козаків постала враз жива картина: польські лицарі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідяні шоломи, оздоблені білим, мов той лебідь, пір'ям, сяяли, як сонце. На інших були легенькі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто облямовані шнурками; у тих шаблі і зброя в дорогій оправі, за яку великі гроші платили пани, — і багато іншого вбрання. Спереду чванькувато стояв, у червоній шапці з золотом, буджацький полковник. Дебелий був полковник, вищий і грубший за всіх, широкий, дорогий кунтуш ледве сходився на череві. З другого боку, ближче до бокової брами, стояв другий полковник, невеличкий чоловічок, сухий, як тріска; але маленькі меткі очі його дивилися пильно з-під насуплених густих брів, і вертівся він швидко на всі боки, жваво показуючи тонкою сухорлявою рукою своєю та віддаючи накази; видко було, що, незважаючи на своє дрібне тіло, він добре знав військову справу. Недалечке від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами й таким червоним лицем, що аж занадто: любив пан міцні меди і не дурень був погуляти. І багато було видко за ними всякої шляхти, озброєної хто на свої червінці, хто на королівський скарб, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори на обіди задля панської пихи і які крали зі столу й креденсів срібні келехи й після сьогоднішнього величання другого дня сідали на передки правити кіньми у якого-небудь пана. Було там усячини. Інший раз і випити не було за віщо, а на війну