Леся Українка - Руфін і Прісцілла, Леся Українка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
що він нам одбирає змогу хтіти.
Римлянин всяк загине сам скоріше,
ніж варвару дасть волю,- так і ти!
Ти став мені показувати зараз,
не через грати, а на вільній волі,
красу Італії, багатство Рима,-
у мене дух зайнявся! І забув я
пустиню рідну й батьківський намет
для нечесті блискучої. А потім
ти показав мені ще інші скарби,-
світ філософії, науки, хисту,-
і я, нещасний варвар, думав щиро,
що я римлянином навіки став,
що й Рим прийняв мене за свого сина…
Я помилився, хутко показали
мені сю помилку твої краяни,
патриції та запанілі хами,-
щодня вони презирством виклика́ли
зо дна душі моєї знову звіра,
і знову я ставав номадом диким,
душею повертаючись додому.
Але ти знов на мене сплів сильце:
ти навернув мене у християнство.
Тоді-то й почалася повна влада,
безмежне панування надо мною.
Ох, як же тяжко я тоді страждав!
Не знав ти, як було ридав я гірко
по ночах, як оплакував неволю.
І жалував про ту залізну клітку,
де я був тілом раб, душею вільний.
Та вороття мені вже не було.
Краси Італії, багатства Рима
і скарбів розуму не досить стало
для відпущеника, що ти розпестив.
Зопсована душа запрагла неба,
розко́ші вічної, надземних скарбів,
і я за них продав і честь, і гордість.
Люцій
Але здобув любов і спокій духу.
Нартал
Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!
Я не навчився ворогів любити,
я сам себе дурив, що їх люблю,
щоб хоч обманом запобігти неба.
Але ж обманом неба не здобути,
і я зламав себе зовсім даремне,
я на безслав’ї гину - ні за віщо!
прикутий, мов собака, до стовпа,-
от нагорода за життя собаче!
Я не любив нікого, окрім тебе,
тебе ж любив, як пес той свого пана,
бо я не знав, що ти найгірший ворог,
а то б ненавидів тебе й тоді
так, як тепер. Але ж я тільки тута,
на довгому темничному дозвіллі,
збагнув усю глибінь моєї ганьби
і твій злочин.
Люцій
(з глибоким почуттям, щиро)
Моя дитина бідна!
Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.
Нартал
Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,
піймати в пастку хочеш? Знаю я
тепер всі підступи лукаві римські.
Я зрозумів тепер, що вас призводить,
вас, вояків жорстоких, переймати
релігію любові та покори,-
ви сковуєте тим ще не закутих,
без війська хочете весь світ зажерти,
всіх варварів в кормигу запрягти,
всі Карфагени 37 зруйнувать без зброї.
Хіба ж неправда?
Люцій мовчить
Га, мовчиш, мовчиш?
Ага, я наступив тобі на горло?
Люцій
Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?
Нехай над вами Рим і запанує,
але ж не зброєю, любов’ю тільки.
Нартал
Хотів би ти, щоб Карфаген тепера
над Римом панував, хоч би й любов’ю?
Люцій мовчить.
Тепер мене нічим ти не одуриш,
нічим не зв’яжеш дикої душі!
Ох, якби тільки сих кайданів збутись,
помстився б я на Римові!
Люцій
Нещасний!
що б ти зробив?
Нартал
(раптом вигукнув на всю темницю)
Пожар пустив би в Римі!
В громаді чутно крик жаху.
І римський попіл вітром би розвіяв,
і сіль посіяв би на пожарині,
щоб і трава не виросла!
Дехто з християн
О боже!
Що тільки сей безумний варвар каже?
Фортунат
Коли б там ще дозорці не почули…
Люцій
(уже трохи суворим голосом)
Ти плещеш неподобне. Се неправда.
Ти б не одваживсь на таке ніколи.
Нартал
Я б не одваживсь?!
(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)
Адже правда! правда!
згноїв мою одвагу Рим!
Бурно ридає з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.
Нартал
(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-плач)
Ой горе, горе! Батьківські намети!
Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,
чом я тебе на ворога не зняв?
Флегон
(з марновірним жахом)
Хто меч підійме, від меча загине.
Нартал
(з раптовим поривом, немов з радістю)
Боги мої! Яка почесна смерть!
Чом я про се давно не догадався?
(Сміється спазматично, потім уриває.)
Ех! Є про що журитись! От візьму́ть нас,
і варварів, і римлян, чорних, білих,
гарненько всіх засмолять і запалять,
мов скіпочки. І будем ми світити
в садах у цезаря,
(знов зо сміхом)
мов світло правди!
Єпископ
Безумний мовив мудро ненароком:
«Ми будемо світити світлом правди».
Се пам’ятаймо і радіймо серцем,
що бог сподобив нас такого щастя.
Співаймо алілуя!
Диякон
(а за ним хор християн)
Алілуя!
Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..
Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн. Одчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.
Начальник сторожі
(до в’язнів)
Гей ви! Чого се так розвеселились?
Доволі галасу!
Спів утихає. Нартал тільки не втих.
(До сторожі.)
Сього замкніте
у карцер на ніч.
(Показує на Прісціллу.)
Тут її кладіть.
Вона, напевне, вмре сієї ночі.
Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руфін і Прісцілла, Леся Українка», після закриття браузера.