Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

class="book">Пані Томанова їсть спокійно, не поспішаючи. На превеликий подив, од величезного біфштекса не зостається й крихти.

Я замовляю чорну каву. Щойно ми впорались, як з'явився Лоубал. Робить мені знак, що в будинку нікого нема. Потім сідає до вечері.

Пані Томанова п'є якусь настойку, що її приносять без замовлення. Я вловлюю запах степових трав. Вона посьорбує й терпеливо чекає, поки «кавалер» проводжатиме її додому.

Нарешті вони виходять.

— На добраніч, пані Томанова.

Лоубал крокує до будинку чотирнадцять, хоч удає, що не знає дороги. Це недалеко, під лісом.

Старий прибирає посуд. Бачу, що йому хочеться поговорити. І ось він не витримує:

— А чом же це пан Криштоф не з'явився на вечерю? Може, з ним що скоїлось?

— Так, і дуже сумне…

— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.

— А де він живе?

— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.

— А пані Томанова платить вам акуратно?

Старий зиркає на мене.

— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.

— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.

— Ви маєте на увазі її хворобу?

— Так.

Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.

— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…

— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?

— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.

А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…

— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:

— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…

— Он як! — киваю я.

— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…

— Коли він був тут востаннє?

— Та, мабуть, з тиждень тому.

— А де він зараз?

— Кат його знає. Може, сидить у своїй кімнаті та щось готує… на примусі. Хоч іноді палить і в печі. Тоді з комина йшов би дим.

— А сьогодні не йшов?..

— Хто? Дим? Ні.

— А де той будинок?

— На горі, аж на тому боці, — вказує він рукою. — Завтра я вам покажу.

— Який це номер?

— Їй-право, не знаю.

— А давно вони водяться з цією Томановою?..

Старий устає й починає збирати посуд. Зиркає на мене трохи ображено і потім каже:

— Це зовсім не якась-там таємниця. Те, що я повідомив, знають усі, крім, хіба, самого доктора Томана…

— Скажіть, а брат Шимана, Криштоф, бував уже коли тут до цього?

— Атож. Уперше він з'явився тут узимку. До цього ніхто в тій віллі не жив уже років чотири. Що він робив там, бог його знає. Зв'язок тримав лише з пані Томановою. Важко сказати, що їх так єднало… Сидів у віллі, мов борсук у норі. Сюди приходив лише снідати та обідати. Вечеряв ковбасою, — сам говорив мені якось про це.

Ну що ж, для мене й цього було досить. Гадаю, ніхто більше не розповів би мені у всьому Високому. Отож дякую і виходжу на вулицю. Хутко звикаю до темряви і простую на віллу.

Як і тоді, скрегочуть двері, що в мене аж волосся стає на голові. Присвічую собі ліхтариком. В будинку тихо, наче на кладовищі. Підходжу до залізних дверей, які ведуть у підвал. Світло ліхтарика обмацує кам'яні сходи. Кладу замок до кишені і обережно спускаюсь униз. Тут трохи тепліш, ніж на вулиці, але мене чомусь проймає дрож. Згадую про камін і тахту в великій залі. От би полежати та погрітись на ній… Східці нараз обриваються, і я потрапляю в приміщення, схоже на печеру. Обстежую його промінчиком ліхтарика. І раптом бачу щось таке, що примушує мене здригнутись… Переді мною, простягнувши ноги, сидить чоловік у чорному. Спиною спирається на стіну, голова хилиться на груди…

Підходжу впритул. Чоловік мертвий.

11

Так, дивні речі кояться на віллі!

Я уважно роздивляюсь навкруги. Праворуч — два порожні ящики. Нічого більше в підвалі нема, окрім брудного капелюха та довгого шкіряного пальта, які валяються поряд з убитим. Оглядаю його і знаходжу свіжу вогнепальну рану в ділянці серця. Цьому не потрібна вже лікарська допомога. Мені ясно одне — його втягли сюди мертвого. Про це свідчать сліди на підлозі й на одежі.

Шкіряне пальто належить йому. Він не був одягнений, коли дістав кулю в серце. А оскільки це так, то перебував перед смертю в теплому приміщенні, точніше, в тій самій залі, де намагалися вбити Криштофа. Капелюх і пальто шпурнули сюди, спершу заволікши трупа.

Куля пройшла наскрізь. Вона, мабуть, лишилась там, у залі. Цілком вірогідно, що цей чоловік загинув годин із двадцять тому. Я певен, що стріляв у нього Криштоф. Живий, він був дуже смаглявий, так званий