Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

на довгій ніжці, яка волочилася мало не по землі. «До чого ця квітка?» – міркувала Жужа. Микола втулив троянду коханій і незграбно поцілував її у щоку, низько зігнувшись.

– За що? – запитала, прикладаючи носа до квітки.

Без попередження відломила півстебла й жбурнула зайве в кущі. Миколу такий вчинок образив.

– Це ж спеціально таке довге, для краси.

Людочка натомість підхопила його під руку.

– У мене є дуже важливе повідомлення…

Розповіла про вранішню розмову з татом.

– Розумієш, він плакав, і я не знала, як його заспокоїти, – пояснювала, махаючи квіткою.

– Не поламай, – раз у раз просив Коля, вказуючи Люсі на троянду.

– І я сказала… Розумієш, це вийшло якось спонтанно… Я сказала…

– Обережно! – підхопив троянду, що мало не випала з рук збудженої дівчини.

– Я йому сказала, що ми з тобою… вирішили… одружитися.

Хлопець перевів погляд із рук Людочки на її обличчя. Дівчина очікувала бурхливої негативної реакції, тому була готова до відсічі.

– Потім ми скажемо, що передумали. Ну, коли усе вляжеться, – всміхнулася трохи невпевнено.

– От і добре! – напрочуд радісно вимовив Микола, вихопив троянду, став на одне коліно й виголосив, як народний артист:

– Жужелице Людмило Олегівно, будьте моєю дружиною! – ще й уклонився.

Людочка засміялася, плекаючи надію, що все це жарт, що Микола в такий спосіб переводить усю банальність ситуації в русло гумору й сатири. Вона довго гиготіла, ляскаючи себе по стегнах, а новоспечений наречений так і лишався стояти на одному коліні з високо піднятою квіткою у руці.

– Я серйозно, Людочко, – голосно мовив, а коли дівчина затихла, повторив іще раз: – Жужелице Людмило Олегівно, чи станете ви моєю дружиною?

Дівчина остовпіла. Вона зовсім не бажала ставати його дружиною. Ситуація, що склалася, підштовхувала її до хибного кроку…

І… вона його зробила.

– Згодна! – погодилася й пустила скупу, вимушену сльозу.

Кавалер думав, що від щастя, Люся плакала від безвиході, від того, що не змогла вчасно спинитися, сказати «ні», не змогла озвучити правду, нехай навіть для когось і неприємну.

– Згодна? – перепитав для годиться Микола.

«От, тепер, тепер і більш ніколи у тебе є шанс сказати щось на кшталт «Я пожартувала», – подумки звернулася до себе, але тієї ж миті почула власний голос: «Звичайно, згодна!»

Микола, як завжди, коли був у гарному гуморі, заходився розповідати про майбутнє. Розповідь нечутно перейшла на його минуле – фрагменти з біографії, які Люся не знала до цього часу. Говорив поспіхом, намагався вкластися у якомога коротший термін.

– Ми не повинні мати один від одного таємниць, – торохкотів. – Коли я ходив у море, то пробував наркотики… – спинився, даючи Людочці перетравити інформацію.

Дівчину, як і очікував, вразило почуте. Після короткої паузи повів далі. Його обраниця лише дивувалася з того, що вона зовсім не знає цього мужчину, у житті якого безліч чорних плям, як, власне, й білих, нічим не заповнених.

– …коли вколов ефедрин недезинфікованою голкою, то у мене сталося зараження, – з захопленням розповідав колишній моряк. – Відкачували довго, але, як бачиш, змогли врятувати мені життя. Після того я не колюся…

– Я дуже задоволена, – хотіла надати фразі іронії, та слова проголосилися з радістю, голос бринів схваленням.

«Що це зі мною робиться?» – злякалася повної втрати самоконтролю.

– …Чоловіком мене зробила наша піонервожата. Мені було тринадцять, а їй двадцять п’ять…

Зізнання виливалися відрами. Микола довго мовчав, і тут його прорвало на одкровення. Жужа втомилася вислуховувати нескінченну «сагу», тому запропонувала піти у кіно.

– Давай почнемо усе це з понеділка чи хоча б від завтра.

Цього дня вони дивилися дурнувате кіно, їли несмачне морозиво, каталися на холодних гойдалках у дворах, Микола носив Люду на руках, сміявся, був веселим і невимушеним. Людочка навіть почала радіти, що усе так складається. «Колись доведеться виходити заміж. То чому й не за нього? Ми вже так довго разом. Я усе про нього знаю… Стоп!!! Я зовсім нічого про нього не знаю… Ну, і добре», – такими були думки майбутньої дружини Миколи Васильовича Бабенка.

– Стоп! – вигукнула Люся, чим злякала Колю. – То це я буду Людмилою Бабенко?

– Аякже! – гордо повів.

– Ні, я не згодна… – подумала й навідліг махнула долонею. – Хоча чому б і ні?

Це був останній сумнів щодо одруження. Далі пішли суцільні приготування до весілля та майбутнього сімейного життя.

У неділю вранці-рано наречений з’явився на очі батькам своєї обраниці. Ірина Романівна та Олег Тимофійович стояли посеред кімнати, не знаючи, як правильно поводитися, що казати, врешті-решт – куди подіти руки. Микола вручив скромного букетика з трьох гвоздик мамі й потис руку татові. Людочка припросила всіх сідати.

– Та навіщо ті церемонії, – перехопила вона ініціативу. – Ми прийшли офіційно повідомити, що вирішили одружитися. Я піду поставлю чайник, а ви поговоріть.

Перед виходом із кімнати заявила:

– Ніяких розмов про роботу, лише про щось відсторонене, – давала сигнал Миколі, аби той не почав розповідати про свої «плавання», жінок, що були в нього на суднах, наркотики й таке інше.

Він-бо міг і таке втнути. Швидко впоралася з чайником та прислухалася до розмови. Хоч як вона стовбурчила вуха, нічого не чула, з вітальні не долинало жодного звуку. Вирішила негайно розбурхати компанію.

– Миколко, йди мені допоможи, – гукнула з кухні солодко-ласкаво.

– Вони дивляться на мене, як на бидло, – набундючившись, поскаржився пошепки, як тільки підійшов до Люсі. – Вони мене не люблять.

– Вони тебе не знають.

– То я їм розповім…

– Не треба…

– Що з того, що я не дуже гарна людина? Що з того?

– Тихо, Колю. Не починай.

– Я нервовий. У мене нервова система ні к бісу…