Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Про контррозвідку? — Софія Демидівна старанно вимовляла малозвичне, але звучне слово. — Навряд. Він так і проспав усе на світі. Вони запитали, хто це такий, а я сказала, що давній знайомий, додому повертається, до Москви. І що професор, сказала.

— Повірили?

— Вони його торбинку — під вішалкою стояла, добре, що не прибрала, а хотіла ж, — витрусили, а там документи. Все як слід. Ледньов Павло Миколайович, професор історії. Диплом його професорський, паспорт, ще папірець якийсь від Академії наук…

— Від царської? — машинально запитав Ігор.

— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.

Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:

— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…

Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.

— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.

— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…

Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.

— Невже образилася?

— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?

Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.

— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…

— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.

Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.

— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.

Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?

— Вибачте, Павле Миколайовичу.

І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.

— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?

— Думаю, що так, — сказав Ігор.

— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.

Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.

Вони там самі розберуться. Софія Демидівна образилася за те, що Ледньов її з офіцерами сам на сам залишив і, виявилось, навмисне залишив. її право. А інтелігент професор усього-на-всього то пограв у страуса: сунув голову в пісок і нічого бачити не хотів. Так йому спокійніше. А міг прокинутися, вихопити у когось з офіцерів нагана, кілька аксельбантів прострелити…

Погане інше: Пелікана чекають. І чекають саме тут, у родичів. Хоча, може статися, і ще десь чекають. Цікаво, чи не залишили вони шпига на вулиці?

Вибіг з будинку, підбіг до брами. Міцно стоїть, ні шпаринки в паркані, дошку до дошки пригнано, без зазору. А ось є дірочка. Від сучка, що випав, певне… Притулився до неї оком. Ні дідька не видно! Той самий повалений стовп з ліхтарем у полі зору… І все.

Гаразд, чого ж боятися?

Відчинив хвіртку, з незалежним виглядом вийшов на вулицю, подивився довкола. Ось старенька з ціпком крокує. Ось хлопчак якийсь куряву здіймає, біжить кудись. Куди він так розігнався?

Хлопчик добіг до Ігоря і різко загальмував. Ноги босі, груди нарозпашку, сорочка без гудзика, навипуск, на штанці. Але чиста. І сам він біленький, довговолосий, вмитий. Став перед Ігорем і дивиться прямо на нього.

— Проходь, проходь, чебурашко, — сказав йому Ігор. — Не в музеї, дивитися нічого.

Хлопчина на “чебурашку” не зреагував, шморгнув носом, запитав раптово баском:

— Це чотирнадцятий номер?

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий. Кого тобі треба?

— Якщо ти Ігор, то тебе.

Це вже цікаво.

— Ну, я Ігор…

— Наказано передати: завтра на десяту ранку приходь на Кадашевську в будинок Ігнатьєва. Запитаєш столяра дядька Матвія, — промовив скоромовкою, штани підтягнув і з ходу ввімкнув четверту передачу, вихором пронісся вулицею — тільки курява здійнялася.

— Ей! Стій! — загукав Ігор. — А хто… — махнув рукою: даремно доганяти.

А хлопчина на бігу обернувся і гукнув здалеку, Ігор ледве почув:

— Сам приходь…

Сидячи на шкільних уроках, гуляючи з Валеркою Пащенком, читаючи чи дивлячись телевізор, Ігор часто думав: а що тепер робить старик Ледньов? Чи Пелікан. І взагалі, що там у них тепер, коли нема Ігоря?

І розумів незаперечно: нічого! Немає там нічого, і самого “там” не існує. “Там” виникає тільки з появою Ігоря, бо він — його персонаж, але він — і його творець. Такий от веселий парадокс…